Літопис 2014

16 січня Сесія понад усе!
10 лютого Вас підтримають  
24 лютого Нова зброя  
28 березня Нафіга іти на пари - 2  
9 квітня Аудиторія і лекція майбутнього  
5 травня Магістр нижче плінтуса  
7 листопада Професія що вмирає  
4 грудня Як працюють викладачі? (таємний техпаспорт професії)  
11 грудня Початок кінця системи освіти

Як подолати корупцію в освіті?

Але спершу про її причину. Вважаю що вона одна.

Викладачі беруть бабки не тому що в них низька зарплата і не тому, що до цього примушує керівництво і тим більше не тому, що студенти не бажаючи навчатися воліють підкупляти екзаменаторів. Це не причини це відмазки.

Зрештою платять не лише грішми. Корупція - це використання суспільної довіри в приватних інтересах. А інтереси в людей бувають різні. Когось цікавить секс, а когось можливість потрахати іншим мозги. 

Справжня причина корупції це гординя. Коли викладач (ректор, проректор, декан) на перше місце ставить себе. Не університет не спільноту колег і студентів, але себе. Коли все довкола для нього лише інструмент задоволення власних потреб.

Це проблема універсальна. Вона існує і на Заході і на Сході. То як епідемія. Корупція заразна. І передаться вона не повітряно-капельним шляхом. Немає такої маски, яка б могла від неї захисти.

Але є сила, яка руйнує її. Цю силу називають альтруїзм. Це протилежність егоїзму. Це прагення діяти на благо інших. Це жертовність. Вона одна вбиває корупцію. Бо хто б відважився зливати бензин призначений для коктейлів молотова, які ідуть на передову?

Я не вірю в систему. Не вірю в державні закони. Я надто багато бачив як їх порушують (і навіть тепер). Як до невіпізнання спотворюють суть.

Я вірю що з корупцією можна боротись лише жертовністю. Особистим прикладом у повсякденному житті. Кожен на своєму місці у кожній життєвій ситуації, показуючи приклад альтруїзму, який має надихнути інших.

Бо якщо не надихне, то рано чи пізно коридорами університетів прокотиться луна від одиночних пострілів та ударів відстріляних гільз об викладену дорогою іспанською плиткою підлогу.

Контрреволюція

Вчора підчас дискусії після моєї презентації про мистецтво майдану одна молода дівчина спитали чи не здається мені, що зараз відбувається надмірна ідеалізація майдану. "Ні - відповідповів я, - мені здається, що зараз відбувається контрреволюція". Можна ще уточнити, що вона "повзуча".

Продовжуємо!

Коли ми йдем до мети, труднощі неминучі. Через них ми розчаровуємось на півдорозі чи зупиняємось за крок до. І найскладніше це продовжити рух вперед. Не відволікаючись і не звертаючи зі шляху.

PS Сьогодні чотири роки цьому блогу і я дякую всім читачам. Продовжуємо!

Хаос

Наша Революція була справжньою.
Бо після неї наступив хаос.
І він ще не закінчився.
Хаос триває і далі.
Ми шукали легких рецептів:
Виберем президента і все буде ок.
Ну гаразд, давайте виберем ще парламент, тоді вже точно має бути все ок.
Вибрали, а тепер ще сформуєм класну коаліцію з офігенних депутатів і вже завтра вони проголосують всі потрібні закони.
Але сперуш новий уряд.
Запросимо іноземців.
Позичимо гроші на заході і влаштуєм спільне патрулювання з росіянам в донецькі області.
Ще трохи ще чуть-чуть, буде мир-дружба-жвачка.
Не буде.
Після справжньої революції буває лише справжній хаос.
Хаосу не можна уникнути.
Його не можна затримати.
Не можна зупинити (ані першими турами, ані перемирями, ані компромісами).
Хаос треба пережити.
Перетерпіти.
Бо саме з хаосу народиться новий порядок.

Шевченко на вулиці Грушевського

Ці зображення - найкращий символ повстання на Грушевського. 

Шевченко з хустокою, яка закриває півобличчя, Леся Українка в распіраторі та Франко в будівельній касці. Вони напевно були там серед нас весь цей час від 19 січня як почалось повстання. Адже де бути пророкам як не зі своїм народом ?

Їх там впізнав стріт-артіст Sociopath. І вночі під світлом прожекторів, під прицілами беркутні, на лютневому морозі зафіксував ці образи між розбитих вітрин на стінах рясно зрошених конденсатом сльозогінного газу. 

В інтервю Ярині Винницькій для журналу "Український тиждень"  Sociopath розповів, що почав малювати під впливом фільму англійського майстра графітті Banksy "Вихід через магазин сувенірів" . Sociopath подивився фільм і зрозумів як саме він може втілювати свої творчі ідеї. 

Трафарети, стіни будинків, на межі (а часто і за межею) закону, гостра соціальна сатира, чорний гумор, вандалізм. Цю гримучу суміш, яка принесла Banksy міжнародну відомість, Sociopath (старанно вібираючи інгредієнти) залив у пляшку українських революційних реалей. 

Його перші роботи на Майдані зявились ще в грудні. І це справді на перший погяд подібно до Banksy. Ось порівняйте: ліворуч "Flower thrower", якого англійський стріт-артіст 2003 року намалював у Єрусалимі. А праворуч "Revolution starts in the street" 2013 в Києві. 

Перед нами сучасна реінтерпретація теми відомої ще з часів  "Посейдона з миса Артемісіон". Проте якщо Banksy стібеться зі свого персонажа, замінивши йому коктейль молотова на букет квітів, то Sociopath бачить свого революціонера з рогаткою як Героя. Це моторошне серйозне мистецтво, холоднокровна естетизація збройоного спротиву. 

Образ Шевченка вулиці Грушевського також начисто позбавлений іронії. Тут проступає хтонічна брутальність  характеру, пробуджена вогнем революції.

  

Досконало на двохсоту річницю народження Шевченка.  Ось такий образ поета-повстанця. Не хлищ з пітерського салону, але автор Гайдамаків, Заповіту і Кавказу. Так як його читав перший мученик Небесної сотні Сергій Нігоян.  

Нам відбивали охоту до Шевченка з дитинста, мусолили очі копіями його автопертретів, примшували на уроках укрїанської літератури декламувати вірші про якісь там ягнята за селом, вчити на память дати з біографії (як !? ти не знаєш коли народився Великий Кобзар?). 

Але вся ця система примусової дешевченкізації враз потрепіла свій крах. 

Бо коли "на Груші" здіймався бойовий клич, коли в ворожі щити вдаряли салюти, коли вогненні коктейлі освітлювали траєкторію уламків бруківки, коли деревяні палиці затріщали о чорні шоломи ментів, тоді скінчився садок вишневий коло хати, і залунав крик Тарасового Гонти: "Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить" (тільки слово шляхетьсякої замініть на інше)

Соціопат назвав цей свій проект "Ікони революції". Це б точно сподобалось Бенедиктові Андерсону, який вважав що нації виникають як квазірелігії. І хоча ці образи не стали об"єктом культових практик, адже ніхто не палив біля них свічок, не клав квітів і не молився перед ними, проте магія, яка виходить із них відчутна фізично. Від цих образів важко відрвати погляд. 

Вони і досі там на вулиці Грушевського.

Вони і далі кличуть нас до повстання.

Уміймо почути!

PS Збираючи матеріал я поспілкувався з Соціопатом і пропоную вам це інтерв"ю.

Н.К.: Шановний Sociopath, мене цікавить мистецтво Майдану. Я відбираю те, що справді було породжено Майданом і створювалось для Майдану, що не було якоюсь там рефлексією в майстерні з метою експонування цих творів опісля. Мене цікавить мистецтво яке боролось на барикадах разом з людьми. Яке могло загинути у вогні революції, що і сталося з першими вашими роботами на майдані. Одним словом, вважаю Ваші твори на Грушевського дуже важливі.

S.: Назаре, дякую Вам, за віру в справжне і цінне. Дійсно створював ці роботи не заради мистецтва, а тому що горіло серце і задля підтримки національного духу спротиву. Так мої перші роботи на Майдані згоріли в прямому розумінні цього слова - картина Family OK (Сім"я в порядку), з Януковичем в образі "хрещеного батька" і робота Revolution starts in the streets (Революції народжуються на вулицях). Їх я створював в грудні 2013-го. Трилогія "Ікони Революції", що на стінах вулиці Грушевського створена вже в лютому, і вже майже рік як "висить" там. 

Н.К.: Я читав Ваше інтерв’ю для Українського тижня, але маю ще кілька питань. Чому Ви обрали саме ці образи - Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко? Чому поети, а не, скажімо, політичні діячі?

S.: Коли був на Майдані, на Грушевського, зрозумів, що хочу створити роботи, які б давали сили і духу усім нам, бо настрої коливалися від великого піднесення до глибокого розчарування в тому, що відбувається. Довго думав над малюнками. Хотів акумулювати весь наш історичний шлях боротьби за волю і свободу, і згадати про поклик наших великих пращурів, наших пророків, які колись (так само, як і ми тепер на Майдані), віддавали своє життя спільній боротьбі.  Хотів, щоб це були Ікони-постаті, які б були  орієнтирами для сьогоднішнього покоління. 

Спочатку народився Тарас. Думав, звичайно, про політичних діячів, але, наприклад, діяльність Хмельницького чи Грушевського, можна розглядати з різних боків, і, зрештою, політика завжди була тою дорогою, на якій важко бути в гармонії з власною совістю та очікуваннями відповідальності, яку покладає на правителів народ. Від політичних постатей в роботах відвернули політичні лідери Майдану, - вже надто непевними вони були тоді. От і вирішив, що це  мають бути постаті, що так само як і я, словом, творчістю виражають свою позицію. Тарас, Леся та Франко, на мій погляд, найзнаніші Ікони України, до того ж, мета моя була, щоб люди без зайвих здогадок прочитали ці роботи і зрозуміли їх. Хотів, щоб їх великі слова завучали в унісон з настроями Майдану. Я ріс на радянській ідеології, і мені прикро, що лише нещодавно я відкрив для себе наших великих пророків - тому це символічно, що я намалював саме їх.

Н.К.: Там на Грушевського, коли все почалося, було таке відчуття, що ти живеш одним днем чи кількома годинами, бо не знаєш, що станеться наступної миті. Ви малювали свої Ікони 10 лютого, тоді ніхто не знав чим закінчиться все це, ніякого оптимізму не було, - це був ризк, бо Вас могли посадити за псування держмайна чи ще якусь фігню, чи, зрештою, підстрелити суто "випадково", у Вас було відчуття, що це можливо Ваші останні роботи?

S.: Тепер я розумію, що якби ми не перемогли, я б вже сидів за гратами за ті малюнки. В ту ніч, було відносно спокійно на Грушевського. Я й досі дивуюся, як в морозну ніч мені вдалося малювати фарбою на стіні, що практично не сохне на холоді. Але я поставив перед собою мету - намалювати їх там, я не думав про небезпеку. 

Хоча кількома днями раніше там же, на Грушевського, в мене таки поцілила гумова куля. Тоді я просто пролетів кілька метрів з барикади вниз. Отямився. Підбігли люди і питалися, чи цілий, чи живий. Це неймовірне відчуття, коли ти розумієш, що ти не сам, ти - народ.  

Я малював, а хлопці з барикад допомагали тримати трафарети, хоча на довго їх не вистачило))), - малював кілька годин. Я за час Майдану для себе зрозумів одне - твоя безпека залежить від тебе, звичайно, але якщо ти не будеш перемагати свій страх, то не зробиш те, що задумав. Я якраз і малював роботи, коли оптимізм був на мінімальному рівні, я собі так думав, що вони мусять трохи додати хлопцям віри в нашу перемогу. І ми перемогли!)

Н.К.: Які відгуки чи реакція людей Вам запам"яталися? 

S.: Вже потім мені казали майданівці, що з цими Іконами Революції йшли на смерть... Вони додавали сили духу йти вперед, не зупинятися.  А коли я тільки почав малювати, ніхто толком не розумів, що вийде в кінці, тому спочатку якогось відгуку від людей не було - ну малюють, ну нехай. Потім, коли з'явилися силуети Тараса, Лесі, Франка, вже активніше обговорювали, що це буде за арт. Особливо слова Тараса "вогонь запеклих не пече" викликав відгук, бо дійсно тоді так і було. Одні казали, що малюнки додадуть духу, інші казали, що духу в них і так вистачає. Хоча, загалом, ці роботи були в унісон з емоціями майданівців.

Коли я малював зі мною була знімальна група Бімби production, вони фільмували процес та спілкувалися з тими, хто був на барикадах в цю ніч. Дехто читав вірші Шевченка на камеру, згадували слова Лесі, Франка. Наступного дня я прийшов вдень на Грушевського, то це було вже зовсім інше враження, люди фотографували малюнки, говорили, що вони відобразили те, що відбувається в думках кожного.

Н.К.:  Я подивився канал Бімби на YouTube. Там є ролик про трилогію"Війна", яку Ви намалювали у Львові, а про трилогію "Ікони Революції" не знайшов.

S.: Бімба якраз працює над одноіменним фільмом. Але то вже не стільки про самі малюнки кіно буде, як про збірний образ, бо Іконою Революції є народ, кожен хто був на Майдані, хто його плекає в собі, ті цінності і орієнтири, які народилися в ці історичні дні. 

Н.К.: О, це круто! Людина створена на образ і подобу Божу, можна сказати є іконою, так. І на Майдані через боротьбу ми цей образ відчищали від бруду кожен в собі. 

S.: Головне, щоб  ми не зупинялися у нашій еволюції, і відчищали самих себе від нас вчорашніх, заради нас завтрашніх. Бажаю Вам успіхів у Вашій праці і миру нам усім!

Н.К.: Дякую Вам за розмову.

PPS Зараз у Львові в Палаці мистецтв триває виставка "Революція Гідності: ціна свободи", спеціально для якої Соціопат відтворив свої роботи з вулиці Грушевського.  "Плануємо продати ці полотна на аукціоні з метою передачі частини коштів на потреби наших захисників в зоні АТО - пояснює Соціопат. -  Гадаю, що мистецтво, яке вберегло, сподіваюся, життя майданівцям рік тому, і зараз вбереже бодай кілька життів наших воїнів, вони наш щит миру на своїй Землі". Виставку можна оглянути до 15 січня. Непроминіть нагоди!

Для чого студентам платити стипендію?

В 90-х її майже не платили. Разом із дипломом мені видали стипендію за два з половиною роки. Я приніс додому в кульку пару мільйонів карбованців. Міг купити собі блок імпортних сигарет.

За весь час незалежності лише в короткий період перед кризою 2008 студентам пощастило мати стипендію USD100 в місяць. Майже як в бідній частині Європи. А далі почало все повертатись на круги своя.

Пригайдуєте ту статтю міністра Івана Вакарчука на українській правді, де він доводив, що не може такого бути щоб всі вчились на відмінно? Срач був ще той. Розподіливши відмінників ударників і трійочників за відсотками автор забув про двійочників. Так чи інакше було очевидно що справа не в математиці, а в дефіциті. Що в уряду просто немає грошей платити всім.

Багато викладачів тоді цю статтю сприйняли як керівництво до дії. І не тому, що їм так подобається подобатись керівництву. Просто це був привід пояснити несправделивість оцінювання. Скаламутити воду. І почати стригти овець.

Криза 2008 знецінила стипендію майже вдвічі. А теперішня повернула її на допомаранчевий рівень. І тепер лунають думки скасувати її взагалі. Цікаві думки.

Студенти зробили цю революцію гідності. В листопаді 2013 вони організовували виїзд на Київ, а всі "дорослі" політики самоусунулись щоб у разі репресій не опинитись крайніми. Це студентів побили 30 листопада. І це студенти 1 грудня прийшли під АП. І на Грушевського в січні вони були в перших рядах. Підчас ночі гніву у Львові я зустрів на вулицях більше своїх студентів ніж на більшості моїх лекцій. Порахуйте студентів у Небесній сотні. А скільки їх теперішніх (і передчасно колишніх) на війні? Це найактивніша частина суспільства. Наша надія на зміни. Наше майбутнє. Хіба ні?

Справді, не потрібно платити їм стипендію. Хай знесуть цих лицемірів неуків і псевдореформаторів при владі до чортової матері.

Початок кінця системи освіти

Ще зі школи сприймав систему освіти як щось незиблиме. Уроки відміняли лише за двох умов. Перша це смерть генерального секретаря партії і друга мороз мінус двадцять.

Не так є тепер.

Вже вдруге за два роки семестр скорочується на місяць. У 2012  через футбольне євро, і тепер через опалення. Обидва ці випадки лише приводи, справжня причина інша  - це ринок. 

Ринок був зацікавлений у тому, щоб студенти забрались із аудиторій та гуртожитків на місяць раніше. І міносвіти, а за ним і керівництво університетів у екстреному порядку виконали цей запит. Без протестів, без страйків, без боротьби. Не висловили незгоди і самі студенти, раді додатковому місяцю канікул.

Але ринок не зупиниться на досягнутому. Йому не потрібна така кількість університетів, така кількість викладачів і така кількість студентів. Для чого фінансувати навчання стількох істориків, фізиків, математиків та філологів, якщо за спеціальністю з них працюють одиниці? 

Гроші закінчуються. І ніхто їх не позичить для армії дармоїдів. 

Коли пропозиція значно перевищує попит ринок невблаганний. Девальвація і банкрутство неминучі.

Девальвація відбулась давно. Дипломи втратили свою цінність і не потрібні, бо не гарантують роботи. Прийшов час оголошувати банкрутство. 

Його оголосять 2015 року.

Це буде схоже на обвал банківської системи. Спершу впадуть слабкі. Але втрат зазнають і "невтопимі" університети. Уряд скоротить обсяг держзамовлення, а криза під корінь зменшить кількість платників. 

Так це невтішні новини колеги. Готуйтесь до свого останнього семестру в університеті.

Ще в зародку

Система освіти невизначена система . Це система в якій ви не знаєте що очікувати.

Справді, коли викладач вам каже "піди повчи ще". Що означає ця фраза? Він справді хоче щоб ви краще вивчили предмет? чи просто компастує вам мозги? чи може робить це в очікуванні що ви знайдете спосіб "домовитись"?   Коли до вас ставляться як до порожнього місця, чим це зумовлено? Вашими діями, настроєм викладача? Які це буде мати наслідки на іспиті? А коли до вас ставляться по дружньому? Чи значить це що вас не відправлять на талон? Взагалі чи можуть нормальні люди працювати в цій системі? Чи система перемелює всіх?

Мені ці питання пачками ставили з року в рік. Це улюблена справа студентів "пробивати" як і що? Наче ставки на тоталізаторі. А потім всі ці історії як все виявилось навпаки. Як казали одне а вийшло зовсім інакше. Про винятки які підвтерджують правила і про вчиник які спростовують все.

Університет досконале дзеркало цього суспільства. З усіма його сегентами та професіями. Вони тут усі.  Ще в зародку. Це банально звучить але в цих аудиторіях сидять майбутні міністри і народні депутати, радники президентів і мери міст. І це не таке далеке майбутнє як може здатись. Це майбутнє, яке починається вже сьогодні. Згадайте, навіть цей майдан почався зі студентів.

То чому? Чому порядні люди ще працюють в цій системі? Бо це спосіб змінити світ. Ще в зародку.

Як працюють викладачі? (таємний техпаспорт професії)

Праця викладача це річне навантаження, яке вимірюється в академіних годинах. Кожна академічна година це 40 (45) хв. Вам вже подобається все академічне?

Річне навантаження буває в межах від 500 до 900 академічних годин. Ці години поділяються на аудиторні (лекції і семінари) та ліві (практики, керівництво кваліфікаційними роботами  і таке інше). Ліві, бо порівняно з аудиторними це халява.

Вся суть не в загальній кількості годин, а в кількості аудиторних годин. Вони виснажують. Читати лекцію фізично найважче. Вага зростає пропорційно до кількості слухачів в аудиторію. Читати для ста людей значно важче ніж для десяти, а для двісті важче ніж для ста. Ця робота подібна до праці музиканта на концерті чи футболіста на матчі чи актора в театрі. І вона вимагає тренувань - самостійних вправлянь, невпивної самоосвіти.

Викладачам платять фіксовані ставки, які не залежать ні від кількості ні від якості лекцій, ні тим більше від того скільки студентів їх відвідує. Час підготовки до лекцій не враховується в жодній статистиці. Це нікого не цікавить.

Викладачам також не платять за наукові статті та монографії і часто навіть за підручники, але вимагають звіт про наукову роботу і хочуть бачити там багато публікацій. Найцікавіше, що саме цей показник єдиний свідчить про рівень викладача, його компетентність. Бо викладач це дослідник, а не балабол; репортер, а не диктор; музикант який сам виконує твори в живу, а не співак ротом під фанеру. Ну це в ідеалі, але життя далеке від ідеалу. І часто все навпаки. Тому у нас легіони фейкових викладачів.

На оплату праці викладача не впливає успішність студентів. Взагалі. Нікого не цікавить чи вони чогось навчились. Часто це не цікавить навіть самих студентів. Ідеальний бізнес. Уявіть що клієнти платять не залежно від того який продукт ви їм продаєте. Купують(ся на) все. Але перш ніж бігти записуватись у викладачі, прошу дочитайте цей допис до кінця.

Чим молодший викладач і чим менша зарплата, тим більше у нього навантаження.  Може бути і по 8 а то й по 10 аудиторних пар на тижень. Однак зовсім інакше життя настає з віком. Деякі упривілейовані викладачі можуть мати лише 17 лекцій на рік (один курс) половина з яких не відбудеться через свята, хвороби, прогули і поїздки. А семінарські заняття завжди можна віддати проводити аспірантам на добровільних неоплачуваних засадах (їм же потрібна практика!).

Розподіл річного навантаження це часто період сварок і образ. На одних кафедрах це нагадує торги на біржі на інших викладачів ставлять (раком) перед фактом розподіливши навантаження без них. Рідко коли всі задоволені. Скорше навпаки більшіть підписує своє навантаження наче капітуляцію, з таким відчуттям, що вони працюватимуть значно більше за інших, і що життя несправделиве. (Наведу наочний приклад. У двох людей на однакових посадах з однаковими вченими званнями і науковими ступенями, комплекцією тілобудови та групою крові навантаження може відрізнятися в межах до 300 годин. І все в рамках закону. Крім того так буває стається, що трохи треба попрацювати і за себе і за того хлопця. Бо крім писаних законів є ще суто моральні імперативи навіть в наскрізь аморальній системі).

Викладачі поділяються на три касти.

Найнижча це асистенти без звання кандидата наук. Їм як правило не дають читати лекцій, але сповна компенсують семінарами. Їх часто беруть на іспити в ролі секретарів. І вони можуть цілий чеврень просидіти на захистах дипломів запонвюючи заліковки та бланки протоколів. Їм треба паралельно писати дисертацію і як правило вони працюють на пів чи на чверть ставки, що в грошому еквіваленті баламкається в районі 1К гривень. Їхнє життя це сущий ад.

До середньої касти належать доценти (з відповідним дипломом чи без), старші викладачі і ті асистенти, які вже захистили кандидатську, але їх ще не підвищили (такий собі асистентський дембель). Як і кожен середній клас це хребет спільноти. Вони працюють багато але навідміну від асистентів досвід підказує їм як це робити ефективніше. Їм переважно вже за тридцять (часто далеко за) і вони розуміють що це проміжний фініш. Що на цій посаді вони можуть спокійно пропрацювати до пенсії, якщо знатимуть своє місце і триматимуть язик за зубами, а ще краще в задньому місці начальства. Але ті хто претендує на щось більше мають уподобитись асистентам і писати другу дисертацію - докторську. І так вони знову опиняються в аду. Заробітня платня - від 2,5К до 3.5К грн.

Найвища каста це професори. Більшість із них захистили докторську, але є й ті, хто обійшовся лише кандидатською (як? це державна таємниця, яку не розголошують). Воістину (як казав один мій старший колега) краще живий кандидат ніж мертвий доктор. Професори потрібні. Бо їхня наявність це умова для відкриття спеціальностей на кафедрах і набору студентів. Можна сказати що з держбюджету вузи одержують гроші саме під кількість професорів. У професорів найменше річне навантаження. І практино це рай. Але часом він перетворюється на чистилище. Бо іноді професори змушені бити поклони в кабінетах своїх (часто значно молодших) колег на адмінітративних посадах. Бо вони рідко бачать вираз щирої поваги. (Як правило їх поважають лише тоді, коли від них комусь щось потрібно). І найгірше порівнюючи себе із закордонними колегами вони розуміють, що професор професору не рівня. Зарплата - від 5К до 6К грн. 

Тепер коли ви знаєте всю правду, з чого б ви розпочали реформу освіти?

Конкуренти 95-ого квартала (про що я реально шкодую)

Колись хтось влаштував опитування в соцмережі на тему: що вам найбільше запамяталося з років навчання? Найбільшу кількість голосів набарал відповідь "Пріколи на парах". 

95 квартал навіть не підозрює, які в нього конкуренти працюють в університетах.

От реально, про що шкодую, що сам не вірив і ніколи не закликав своїх студнетів готуватись до війни.

Військова підготовка пригодилася б зараз їм усім. Більше ніж анекдоти.