Річне навантаження буває в межах від 500 до 900 академічних годин. Ці години поділяються на аудиторні (лекції і семінари) та ліві (практики, керівництво кваліфікаційними роботами і таке інше). Ліві, бо порівняно з аудиторними це халява.
Вся суть не в загальній кількості годин, а в кількості аудиторних годин. Вони виснажують. Читати лекцію фізично найважче. Вага зростає пропорційно до кількості слухачів в аудиторію. Читати для ста людей значно важче ніж для десяти, а для двісті важче ніж для ста. Ця робота подібна до праці музиканта на концерті чи футболіста на матчі чи актора в театрі. І вона вимагає тренувань - самостійних вправлянь, невпивної самоосвіти.
Викладачам платять фіксовані ставки, які не залежать ні від кількості ні від якості лекцій, ні тим більше від того скільки студентів їх відвідує. Час підготовки до лекцій не враховується в жодній статистиці. Це нікого не цікавить.
Викладачам також не платять за наукові статті та монографії і часто навіть за підручники, але вимагають звіт про наукову роботу і хочуть бачити там багато публікацій. Найцікавіше, що саме цей показник єдиний свідчить про рівень викладача, його компетентність. Бо викладач це дослідник, а не балабол; репортер, а не диктор; музикант який сам виконує твори в живу, а не співак ротом під фанеру. Ну це в ідеалі, але життя далеке від ідеалу. І часто все навпаки. Тому у нас легіони фейкових викладачів.
На оплату праці викладача не впливає успішність студентів. Взагалі. Нікого не цікавить чи вони чогось навчились. Часто це не цікавить навіть самих студентів. Ідеальний бізнес. Уявіть що клієнти платять не залежно від того який продукт ви їм продаєте. Купують(ся на) все. Але перш ніж бігти записуватись у викладачі, прошу дочитайте цей допис до кінця.
Чим молодший викладач і чим менша зарплата, тим більше у нього навантаження. Може бути і по 8 а то й по 10 аудиторних пар на тижень. Однак зовсім інакше життя настає з віком. Деякі упривілейовані викладачі можуть мати лише 17 лекцій на рік (один курс) половина з яких не відбудеться через свята, хвороби, прогули і поїздки. А семінарські заняття завжди можна віддати проводити аспірантам на добровільних неоплачуваних засадах (їм же потрібна практика!).
Розподіл річного навантаження це часто період сварок і образ. На одних кафедрах це нагадує торги на біржі на інших викладачів ставлять (раком) перед фактом розподіливши навантаження без них. Рідко коли всі задоволені. Скорше навпаки більшіть підписує своє навантаження наче капітуляцію, з таким відчуттям, що вони працюватимуть значно більше за інших, і що життя несправделиве. (Наведу наочний приклад. У двох людей на однакових посадах з однаковими вченими званнями і науковими ступенями, комплекцією тілобудови та групою крові навантаження може відрізнятися в межах до 300 годин. І все в рамках закону. Крім того так буває стається, що трохи треба попрацювати і за себе і за того хлопця. Бо крім писаних законів є ще суто моральні імперативи навіть в наскрізь аморальній системі).
Найнижча це асистенти без звання кандидата наук. Їм як правило не дають читати лекцій, але сповна компенсують семінарами. Їх часто беруть на іспити в ролі секретарів. І вони можуть цілий чеврень просидіти на захистах дипломів запонвюючи заліковки та бланки протоколів. Їм треба паралельно писати дисертацію і як правило вони працюють на пів чи на чверть ставки, що в грошому еквіваленті баламкається в районі 1К гривень. Їхнє життя це сущий ад.
До середньої касти належать доценти (з відповідним дипломом чи без), старші викладачі і ті асистенти, які вже захистили кандидатську, але їх ще не підвищили (такий собі асистентський дембель). Як і кожен середній клас це хребет спільноти. Вони працюють багато але навідміну від асистентів досвід підказує їм як це робити ефективніше. Їм переважно вже за тридцять (часто далеко за) і вони розуміють що це проміжний фініш. Що на цій посаді вони можуть спокійно пропрацювати до пенсії, якщо знатимуть своє місце і триматимуть язик за зубами, а ще краще в задньому місці начальства. Але ті хто претендує на щось більше мають уподобитись асистентам і писати другу дисертацію - докторську. І так вони знову опиняються в аду. Заробітня платня - від 2,5К до 3.5К грн.
Найвища каста це професори. Більшість із них захистили докторську, але є й ті, хто обійшовся лише кандидатською (як? це державна таємниця, яку не розголошують). Воістину (як казав один мій старший колега) краще живий кандидат ніж мертвий доктор. Професори потрібні. Бо їхня наявність це умова для відкриття спеціальностей на кафедрах і набору студентів. Можна сказати що з держбюджету вузи одержують гроші саме під кількість професорів. У професорів найменше річне навантаження. І практино це рай. Але часом він перетворюється на чистилище. Бо іноді професори змушені бити поклони в кабінетах своїх (часто значно молодших) колег на адмінітративних посадах. Бо вони рідко бачать вираз щирої поваги. (Як правило їх поважають лише тоді, коли від них комусь щось потрібно). І найгірше порівнюючи себе із закордонними колегами вони розуміють, що професор професору не рівня. Зарплата - від 5К до 6К грн.
Тепер коли ви знаєте всю правду, з чого б ви розпочали реформу освіти?