Розподіл багатства

Наскільки можуть бути наші уявлення хибними? Це справді важко уявити поки не пересвідчишся. Кров на інститутській та масштаб межигір’я просто винесли мені мозг на декілька днів. Досі я здригаюся при думці, що було далі з нами якби ми цього не зупинили. І десь там глибоко не дає спокою підозра, що ті хто зараз дорвався до влади не менші сучі діти ніж тамтой.

Ось відео, яке вже має 15 мільйонів переглядів на youtube. Це про розподіл багатства між громадянами Америки. І там наочно за допомогою графіки показано різницю між тим, що люди думають про цей розподіл, і яким він є насправді. Ви все побачите самі. Для України контраст буде ще більшим.

По другому колу

Підчас майдану кожну негативну подію доводилось переживати двічі. Перший раз дізнаючись про черговий злочин режиму проти свого народу, а другий раз коли приїзджаючи в Київ замість дій ти стикався з бездіяльністю так званих лідерів майдану, які під звуки дискотеки гасили революційний запал народу. І сьогодні дивлячись кадри з Донецька я пригадав усе це знову. Нічого не змінилось?

Люди яким сьогодні належить влада, їм треба піти. І без різниці як вони стараються, що вони думають і ким вони себе вважають. Вони мають дати дорогу іншим, які спробують опанують ситуацію. Дякую за увагу. У мене все.

Через біль

Ми звикаємо. До всього. До хорошого і до злого. І зрештою втрачаємо інтерес. Втрачаємо азарт, відчуття цінності, важливості і потрібності. Життя вкривається патиною байдужост і губить свій смак.

Чи не тому янукович переміг в 2010, і потім всі ці роки ми мовчали, ховаючи голову в пісок побутових проблем? Нам приїлося непроглядне трясовиння місцевого політичного ладшафту.

І ось розплата. Ми живемо в тривозі. Під обстрілом жорстоких новин, та в тумані дезінформації. Ми очікуємо. Сьогодні чи завтра? Коли вже нарешті почнеться повномасштабний конфлікт?

Але також саме зараз закладається фундамент нашого майбутнього успіху. Бо шлях до вершин пролягає через біль. 

Будеш?

Просте питання: якщо б я знав що все так повернеться, що загине більше сотні людей, багато пропадуть безвісти, багатьох покалічать, що будуть окуповані і захоплені території на підвні і сході (не просто території там живуть люди, наші співгромадяни і в них в житті повний колапс), що ми збідніємо в доларовому еквіваленті на 50 % за місяць, що ми терпітимемо національне приниження чи не щодня, що ми далі будемо свідками гризні між "проукраїнськими" політиками навіть тепер на краю прірви, якщо б я знав, що все так складеться, що б я зробив зранку в суботу 30 листопада 2013, коли побачив криваві кадри розгону майдану? Чи поїхав би в Київ чи я б боровся тоді? Мені ставили це питання і я читав що його ставили іншим, і що інші ставили його самі собі.

Ось відповідь. Ми не можемо повернути минуле. Ми ніколи більше не опинемось у 30 листопада 2013 р. крім як у своїх споминах. Минулого більше не існує. Більше нема януковича при владі, македонці більше не господарі України і нас більше ніхто потихому не укоськує в новітнє рабство митного союзу скроєне за старими радянськими лекалами, у нас більше нема аморфного населення, яке не знає для чого йому та держава, і можливо вперше тут у Львові спостерігаючи як десь в сумській області копають чотириметровий рів вздовж всього кордону з Росією розумієш, що тепер ця країна потрібна не лише тут нам, що можливо навіть більше вона потрібна людям там за Збручем. І аж до самого Дону, навіть в Красному Лучі.

Чи боролись би ми тоді це не важливо. Важливо чи будемо ми боротися тепер? Ти будеш?

Після свят

Як важко після свят повертатись назад до роботи. Вам також?

І навіть якщо ти нічого не пив і тобі не треба тверезіти всеодно дуже важко. То так наче до свят ти мчав 160 по київській трасі, а тепер так наче їдеш на першій передачі по дорозі (де там найгірша дорога за Львовом?) ну як на Старе Село. Але насправді ніякої дороги фізично не існує, і ти нікуди не їдеш і все це лише оманливі відчуття.

У складні моменти коли таке враження, що все валиться з рук і нічого не вдається народжується майбутній успіх. А поразка народжується тоді, коли задерши носа ми вважаємо, що зробили щось видатне.

Свята допомагають нам відійти від рутини і побачити загальну картину. Вони відокремлюють наші проекти від нашого життя, якраз настільки щоб ми поглянули на них новими очима. І можливо прорив станеться не на перший і не на другий день після свят, але він неодмінно станеться. І зрештою дамо всьому лад.

Бойкот одного продукту

Якщо відключити фейсбук і черпати інформацію тільки зі звичайних медіа, то ви не будете знати нічого. Нічого корисного і потрібного особисто вам.

Фейсбук допоміг нам пережити цю революцію, робити корисні справи і бути там де треба. Тут можна поставити запитання і дістати на нього відповідь від людей яких знаєш, яким довіряєш, які не впарюватимуть тобі туфту, за росповсюдження якої хтось комусь заплатив купу грошей. Тут можна дізнатись думку незаангажованих співбесідників, які не будуть вас дурити з умислу.

Але все це не стосується контакту. Бути в контакті це так наче співпрацювати з совєтами в Західній Україні в 50-х роках, це так наче у 89 році вступити в кпрс. Бойкот саме цього продукту окупанта найважливіший, бо це стосується інформаційної безпеки, найважливішої з безпек в епоху інформації.

Чому великі патріоти України які виросли у Львові та довколишніх селах досі добровільно зливають інформацію про себе і своїх знайомих в соціальну мережу фсб?

Благословенний час

Від багатьох людей чув, що в них їде дах через всі ті події на сході і постійну загрозу війни.

Але ця загороза була всі ці 23 роки незалежності. Тільки вона була прихована. Справді, ну хто б ще вчора серйохно сприймав слова, що "ворог не спить"? Ну хто б пермався, що в якомусь задуменську на межі луганської і харківської областей, живуть люди, які ненавидять Україну. Я б на стобаксів заклався неглянувши, що Росія ніколи не нападе на Україну, не анексує Крим і не пришле спецназв свого гру в Донбас.

А коли нема відчуття загрози, коли все здається мирно і спокійно, який тоді сенс напружуватись можна трохи і розслабитись. І ми розслаблялись. Жили так наче суспільства не існує. Так наче існує лише одне безмежне Я. В цьому януковичі віддзеркалення всіх.

Насправді зараз благословенний час. Бо в таких обставинах, коли ми під тиском небезпеки у нас є шасн змінитись. Почати жити у згоді з сумлінням. Щоб наше так було так, а наше ні було ні. Досить ламати комедію. Досить подвійних стандртів і подвійного життя.

Сьогодні явним стало те, що вчора було тайним. Сьогодні як ніколи ми бачимо до чого приводить гниль. І як Христос виганяв торгівців з храму, так само час гнати всю ту нечисть з нашого життя.

Покинутість

Це відчуття, коли до вас немає нікому діла. Коли ви розумієте, що вся ця система з її ієрархією існує лише для того щоб збагачувати тих, хто вище і, що вона виявляється чистою фата морганою, коли йдеться про захист тих, хто внизу.

Для цього не треба бути українським військовим у Криму, щоб відчути цю покинутість. Вона є скрізь. Невідємна частина життя. Ці сотні тисяч людей в Донбасі задумранені ворожою пропагнадою були весь цей час покинуті.

Їх просто кинули:

• засоби масової інформації, які турбувалися лише про надходження від реклами і продаж ефірного часу, яким було глибоко байдуже на всіх своїх глядачів; 
• чиновники в уряді, яким в голові лише гроші та посади, і яким доскраки вся Україна, не лише Донбас; 
• політики-аферисти, для яких соціо-культурна ідентичність людей лише засіб досягення влади, і яку вони міняють з легкістю зношених шкарпеток. 

Наш народ не покинув лише Бог. І Він єдиний нас виведе з цієї неволі в землю обітованну, яка тече медом і молоком. Нам лише треба йти. Не скиглити і не жалітись, що нас всі покинули, але зібрати волю в кулак і далі йти. Попри все.

Без диплому

Чому важливий диплом? Бо це засіб відрізнення професіоналів від шарлатанів.

Коли ви замовляєте якусь послугу то ви ж не хочете втратити гроші і лишитись ні з чим. Не можливо знати всіх фахівців особисто, та й зрештою, що знайомство має до оцінки профпридатності? Тому потрібен надійний критерій, документ засвідчений фахівцями, що людина до якої ми звертаємось пройшла вишкіл, що вона щось знає і вміє.

Але так було вчора, а сьогодні так не є. Сьогодні диплом не гарантує нічого.Бо дипломами торгують. Бо їх підробляють. Бо навчальні плани укладені так, а предмети викладаються так, що ви можете бути круглим відмінником не знаючи елементарних речей.

То отже, коли дипломи втратили свою вартість. Коли вони більше не гарантують нічого. Що замість них?

Лайки в соціальних мережах та їхні аналоги в живому спілкуванні. Поцікавтесь, що про фахівця, що говорять про нього люди, що пишуть, які відгуки. І вам все стане ясно без його диплому.

Візьмімо це за зразок

Якщо ми зустрічаємось із людяністю, коди до нас ставляться як до людей, коли про нас дбають то не питаймо про причину, краще візьмімо це за зразок.

Коли ми беремо людське ставлення за зразок, то ми примножуємо його. Людське ставлення не можна поставити на полицю, ним можна лише поділитись.І коли ми самі починаємо ствитись до інших як до людей, ми зрештою зрозуміємо його причну.

Зовсім близько

Окупація Криму. Тепер Донбас. Війська на кордоні. І ти кожен день думаєш почнеться сьогодні чи ні. 

І як тепер не впасти в ненависть і у ворожість. І як змінитися треба нам. Щоб ні у кого більше не виникало хворобливих фантазій загнати нас в рабство. 

Власний досвід

Навчити когось чогось дуже складно, якщо не пройти цей шлях самому.

Не знаю як, але це завжди помітно чи людина розповідає про істину переживши її, а чи просто переказує чужий досвід. Як би добре чужий досвід не був викладений, видати його за свій не вдасться.

Зрештою, слухаємо і читаємо ми інших заради ідей, чи може історій, які ці ідеї підтверджують?

Ідея відірвана від досвіду - це нікому нецікава абстракція. Історія - це досвід втілення ідеї в життя.

Відлуння Зустрічі

Хочу поділитись відлуннями зустрічі в Communa.

Оксана Гірчак, яка це все організувала під берндом групи CreArt, виклала десять фотографій з події у Фейсбуці та вКонтакті і в трьох реченнях передала всю ту особливу атмосферу, яка там була: 

"Насправді зустріч була неймовірна і незабутня! Ми говорили власне про те, що нас цікавить та хвилює. І це не була лекція, а справжня дружна розмова!" 

Блогер Ольга Врублевська написала великий і дуже детальний пост сповнений персональних спостережень, який я перечитав вже три рази. Прочитавши ви зрозумієте чому :) 

Зацініть фрагмент:
"Далі ми перейшли до питань від публіки і я теж задала запитання, яке в мене виникло ще під час прочитання книги, адже людина вже наче й не викладач, а досі скеровує свої звернення на студентів і говорить про освіту. Виникає враження, що викладач – не професія, а покликання."

А ось і цілий текст під промовистою назвою "Надзвичайна лекція"

Під дописом Ольги Врублевської, блогер Павло Чайка (редактор Журналу Пробудження) залишив дуже цікавий коментар, який цілком підійде для оптимістичного фіналу:

"Лекція була справді дуже гарна і цікава, дуже було б добре, якби в університетах майбутнього були лекції саме такого формату. І ще приємно, що у моєму рідному місті Лева стільки багато інтелігентної молоді (людей було не так вже й мало). Це говорить про те, що в України точно є майбутнє."

"Сьоднішнім" днем

Що значить жити "сьоднішнім" днем?
Переважно це розуміють як віддаватись слабкостям не думаючи про наслідки.
Але чи це справді так?
Чи можливе якесь інше життя тим "сьоднішнім" днем?
Чи може бути безтурботність доброю?
Що краще: коли ми хвилюємось про когось, але нічого не робимо, щоб йому допомогти, чи коли ми допомагаємо, але при цьому не впадаємо в паніку?
Чи можливо праведно жити "сьоднішнім" днем, не віддаючись слабкостям, але роблячи добрі речі не думаючи про винагороду?
Як до того закликав Христос кажучи: не турбуйтеся про завтра, бо воно потурбується про себе само.
Не турбуйтеся. Дійте.

Аудиторія і лекція майбутнього

Отже, зустріч в Communa  відбулася і я хочу сказати всім величезне дякую. Хто прийшов, задавав питання, слухав важливі речі і пропускав повз вуха не важливі, і за аплодисменти і за теплі слова в кінці. Я справді був радий побачити багато знайомих облич і не знайомих також. І я тепер знаю як має виглядати університетська аудиторія майбутнього і якою має бути лекція майбутнього.

Університеться аудиторія майбутнього має бути схожа на кафе. Там мають бути мякі меблі і можливість сісти на підлогу чи підвіконник, при потребі навіть розглятися. Там мають роздавати каву-чай і солодощі. Там має бути вільний вхід і вихід. Багато світла і позитиву. І атмосфера має бути домашня, без офіціозу, без напрягу, який висить в старих аудиторіях після всіх цих іспитів, заліків та сліз. Там має бути радісно і легко.

Лекція майбутнього має бути діалогом. Лектор має відповідати на питання. Має говорите про те, що хочуть дізнатися за темою лекції люди, які приходутимуть компетентними і обізнаними в предметі і матимуть багато цікавих питань. Тобто це семінар навпаки, коли питання ставить не викладач, а питання сталять викладачу.

Утопія? Ні, це виняткова реальність, яку я сьогодні пережив. Залишилось її перетворити на звичну рельність майбутнього.

Зустріч з Назаром Козаком

Хочу запросити вас на зустріч.

В середу 9 квітня, тобто завтра в антикафе Communa за адресою вул. Галицька 1 (на розі Площі Ринок) я відповідатиму на запитання про Нафіга іти на пари, рЕволюцію і все решта.

Це не буде лекція, а питання-відповіді. Зустріч організовує Оксана Гірчак. Ви можете завчасно надіслати своє питання Оксані, щоб вона включила його до сценарію або ж задати його підчас зустрічі у вільному режимі.

Початок о 17.00. Тривалість 2 години.

Увага! в Communa вхід платний. Вартість заходу 20 грн. За ці гроші обіцяють безкоштовно всіх напоїти чаєм-кавою. Кількість місць обмежена.

Сторінка події у Фейсбуці та вКонтакті.

До зустрічі :)

Як 220

Колись в дитиснтві я знайшов дивний прилад, який складався з цоколя для лампочки і двох оголених дротів. Недовгодумаючи я знайшов йому застосування. В мене над ліжком була резетка...

Звичайно, ви вже здогадались. Мене долбануло 220. Моторошний холод скував мені руки до ліктя вмить. Чудом я рефлекторно відпустив дроти.

Воно приходить несподівано.
Правильне рішення.
Як імпульс.
Як 220.
Так наче в темній кімнаті раптом увімкнулося світло.
І вам справді важко дивитись.
І можливо навіть страшно.
Страшно від думки, в якій непроглядінй тьмі ви жили до цього.
І так, тепер немає гарантій, що все буде добре.
Що все буде як завжди.
З території стабільності ви ступаєте на terra incognita непевності.
У вас немає карти цього нового світу, що народжується довкола вас.
І ви абсолютно без поняття куди вам іти, який напрям обрати.
Але ви знаєте, що зараз треба ступити в невідомість.
Довіритись шостому чуттю, що так треба.
Хоча ваш розум переконуватиме вас, що все це суперечить логіці,
а ваші очі казатимуть вам, що ви робите крок в провалля,
але ви знаєте, що дуже пошкодуєте, коли не зробите цього кроку тепер.

Інтерв'ю для "Журналу Пробудження"

Хочу запропонувати вашій увазі нове інтервю зі мною про мистецтво, яке зробив Павло Чайка для "Журналу Пробудження". В журналі публікуються багато цікавих статей на теми психології, релігії і мистецтва. А ось і саме інтерв'ю українською і російською мовами.

Зацініть фрагмент:
"сьогодні у всіх є вибір: взяти спробувати щось створити, намалювати картину, написати вірш, пісню, а чи просто піти напитися пива, дивитися телевізор. Звичайно другий шлях легший: пиво дає відчуття щастя, телевізор відключає свідомість, ти перебуваєш в якомусь іншому вимірі, який тобі показують на екрані, ти ніби розслабляєшся. А піди себе застав щось зробити, ти зразу зіткнешся зі спротивом. Тихий голос почне нашіптувати: а чи мені вдасться, а може в когось краще виходить, а оце взагалі нікуди не годиться, а я нічого не вмію. Це переживає кожен митець, навіть той, хто вже чогось досягнув. І звичайно щоб подолати це, треба йти на конфронтацію, на конфлікт"

Навчитися відваги

В другий тиждень львівського Євромайдану, коли я проходячи зранку завітав провідати колишніх своїх студентів мене попросили трохи порозважати публіку, яка зібралась на площі, бо хтось там щось проспав і в них сталася накладка в програмі і щоб народ не розійшовся треба було їх чимось зайняти.

Вилізши на постамент пам’ятника Шевченка я заходився горланити в мегафон. Втомившись, вирішив передати естафету, запропонувавши студентам на площі, хто бажає виступити і розповісти  свою історію чому вони тут.

А тепер уявіть як раптом пару сотень людей дружно робить три кроки назад.

Звичайно мені вдалось знайти кілька жертв серед своїх знайомих які заповнили ефір, але тоді в той момент я подумав і як із таким рівнем відваги (точніше її відсутності) ми збираємось повалити конституційний лад в Україні? Але люди вчаться. І відваги також.

Заради продовження

Життя часто сприймають як набір того "що треба попробувати". Так наче ми в ресторані  і маємо перепробувати усі страви? Чи справді суть життя така сама?

Мені ближча метафора навчання. Життя як університет, ми тут заради приготовлення до чогось нового - наступного етапу. І для цього аж ніяк не потрібно відвідувати усі пари підряд з усіх спеціальностей. Адже ж так?

Позбуваючись речей

Ви часто збираєтесь позбутись зайвих речей? Я постійно.

Читав пораду, що коли прибираючи берете якусь річ в руки і не можете пригадати, коли востаннє нею користувались, то позбувайтесь її без жалю.

Це легше сказати ніж зробити. Бо речі яких збираєшся позбутись викликають спогади і таке враження, що позбуваючись речей ми позбуваємось і спогадів.

Але чи це справді так?

Часто через один другий десяток років люди озираючись довкола бачать, що живуть по вуха у хламі, а коли доходить до спогадів, то власне кажучи і згадати немає про що.

Для спогадів потрібен простір.