(Відсутня) Культура читання

Сьогодні розмовляв з одним дуже успішним видавцем і той розповів мені як українські унівреситетські бібліотеки розкуповують навчальні видання. Якщо коротко то ніяк.

Вірю. Бо знаю це з власного досвіду, коли брав участь у двох подібних проектах. Бібілотека нашого університету не закупила жодного примірника. Ні перший, ні другий раз.

Видавець мені переповів як один його закордонний колега дізнавшись скільки в Україні університетів (з відповідною назвою 198, а є ще академії - 62 та інститути - 83), висловив припущення що тут космічні тиражі, адже такий великий ринок.

Насправді ринку тут немає. Бо не має культури читання і купування книжок.

Як часто ви бачите своїх викладачів, завідувача своєї кафедри, декана свого факультету чи ректора університету в читальному залі бібілотеки?  Як часто там буваєте ви самі? Чи траплялося вам чути як на коридорах університету обговорюють книжки?

В нашій розмові прозвучала цікава теза що університет це студент-викладач-книжка. Не так в Україні. Тут університет це гроші-гроші-гроші.  Гроші які виділяє держава, гроші які платять платники і гроші, які нелегально несуть студенти та їхні родичі щоб полагодити проблеми (які їм регулярно створюють щоб потік не припинявся). Які там книжки?!

Гарзд як це все можна змінити і як це все можна подолати?

Це під силу кожному. Візьміть сьогодні книжку і почність читати. І робіть це щодня до кінця свого життя. Навчіть дітей.

Дві реальності

Коли ми подаємо документи і чекаємо рішення, паралельно існують дві реальності. В одній ми перемогли у конкурсі, в іншій залишились під червоною лінією.

В момент коли ми бачимо результати конкурсу - ці дві реальності перетинаються і одна з них ліквідується.

Але не завжди, коли ліквідується перша це значить, що ми програли. Бо друга це по суті завжди новий шанс поборотися за кращий приз.

Мистецтво на брикадах: (янукович) НА Х !

Чим більше лютував режим тим вищі ставали барикади. Після 19 січня, коли почалося справжнє повстання на Грушевського все змінилось. А разом із тим змінилось і мистецтво, яке прийшло на лінію вогню.

Самооборона та незалежні збройні формування активно використовували бойові щити (захоплені у військ режиму чи виготовлені під індивідуальне замовлення). Їхні прямокутного формату площини рідко залишались незайманими. На них наносили різноманітні написи, символи і навіть фігуративні зображення.

Зрештою ця народна практика зацікавила митців концептуалістів і на барикадах грушевського з"явились витвори сучасного мистецтва. Ось - як виглядає результат естетизації повсякденості простесту, який побувавши в огні революції тепер мігрує світовоими виставками.

  

Закомонований у формат тондо трафаретний портрет усміхненого диктатора януковича іронічно доповнений гібридним написом-монограмою НА Х.

Третій символ у цьому написі - це комбінація кириличної літери Х та значнка над кириличною літерою Й. Коли взяти до у ваги що літера Х також містить у собі графему літери У, то в цьому знаку легко можна відчитати загальновідоме нецензурне слово на означення фалосу.

По суті ці щити це послання. Послання януковичу і в прямому розумінні послання самого януковича в напрямку туди де його на той момент хотів бачити народ. Наочний вираз контркультурного дискурсу суспільної оціник режиму.

Щити "(януович) НА Х" були стоврені у майстерні київського художника Олега Тістола для творчості якого характерне використання кліше офіціної пропаганди. Ще 31 грудня він намалював ось цей "похоронний" портрет Януковича, в якому можна вбачати ремінісценцію іконних образів Мао Цзедуна авторства Енді Ворхола. Проте навідміну від асоціального та аполітичного попарту образ диктатора тут постає в рамках протестного мистецтва прямої дії.

Про те як виникла ідея зі щитами і як вона втілювалась в матеріалі розповдає співатор проекту художник Андрій Зелінський: "Десь числа 20-го січня я прийшов до Олега з думкою, що треба зробити щось спеціально для Майдана, бо якось так виходило, що наша фізична чи громадаянська присутність на майдані, всі ті чаї,дрова і патрулі існували як би окремо від нашої творчості, нашої праці як художників. Ми переглянули номенклатуру і прийшли до висновку що будемо робити щити. Тим більше що листи фанери в майтерні вже були. Зробили пробних пару штук, віддали в експлуатацію, одержали відгуки щодо технічних параметрів і запустили у масове виробництво". 

Загалом було зроблено понад 20 щитів. Вони з"явились на Грушевського 28 січня. Їх використовували не стільки для захисту, як для "декорації" барикад і тролінгу захисників режиму. У віртуальному сенсі це нагадує давню магічну практику вивішуання зображень потвор на оборонних мурах для відлякування злих духів. Поборення зла, образом зла. "Мені ще казали - згадує Андрій Зелінський, - що підчас тренувань їх радо використовували для відпрацювання удару ногою - просто в фізіономію овочу"

Зрештою дивіться самі як все відбувалось (монтаж відео Юрія Єфанова).

А далі в лютому зявився схожий образ путіна. І на щитах які згоріли підчас штурму

 і на смітниках. В прямому розумнні цього слова.

Андрій Зелінський розробив цілу систему брендового маркутвання смітників символами режиму. І цей "фірмовий стиль" знайшовсвоїх  шанувальників не лише на вулицях українських міст, але і в середовищі галерей сучасного мистецтва. 

Так це ж пісня футбольних фанатів про путіна і люстрація чиновників у смітникових баках? Скажите ви. Звичайно, але все це було вже опісля. 

А спершу було мистецтво. Мистецтво Майдану.

Майдан: через рік

Отже, я там побував. Поїхав на річницю Майдану. І хочу поділитись тим що я побачив.

Під обід на Михайлівській площі збирались сотні самооборони. В камуфляжах з жовтими хустками на шиї правда без щитів і шоломів можливо тисяча можливо дві.

А на вулиці Софіївській зібрались інші учасники революційних подій. Вони прийшли не лише у своїй формі, але із традиційними аксесуарами - автобусами з заштореними вікнами, колінами, локтями та ін.

До речі на Банковій адміністрацію президента також охороняли подібно костюмовані персонажі тільки в броніках і з шоломами хоч і не в такій кількості як це було 1 грдуня минуолого року.

Я обговорював цю тему з кількома знайомими колишніми учасниками майдану і мені казали той самий аргумент: ну в країні війна можуть зібратись проросійскі провокатори і влаштувати третій майдан і таке інше. Не знаю, судіть самі.

Але давайте подивимось на сам Майдан. Там влаштували сцену під стелою з гучним звуком та екраном. І поставили величезні фотографії під два метри висотою щоб уприсутнити болі, страждання і тривогу минулого року.

На Інститутській запали лампадки... Я не буду про це писати. Просто досі нема слів.

Чим далі вечоріло тим більше людей збиралося на площі. А мені треба було повертатись до дому. На завершення ось це коротке відео як виглядав майдан з середини. Через рік.

Майданівські "лавізки"

В другій половині грудня 2013 року на вулиця Києва та інших міст України з"явилась дуже весела візуальна агітація  - майданівські "лавізки".

"Ідея лавізок прийшла нам підчас мозгового штурму за участю моєї сестри Тані, Юлі Наняк та Андрія Меаковського. Ми хотіли зробити щось дуже класне, іронічне і добре водночас" - згадує журналістка Василина Думан, організатор креативного відділу "Громадського Сектора Євромайдану".

"Лавізки" (термін суто розмовний) це по-суті комікси, які складаються із малюнка і текстового пояснення до нього. Назва походить від англійського "Love is... " ("Любов це.."). Саме так називається оригінальна серія цих коміксів, яку ще в кінці 60-х років почала малювати новозеландка Кім Касалі (Гроу) спрешу як приватні зізнання в коханні своєму майбутньому чоловіку, а згодом на комерційній основі. (Після смерті Кім справу продовжує Біл Еспрі підписуючи роботи її ім"ям).

За посередництвом фантиків з популяних в 90-х роках в Україні турецьких жуйок активісти Майдану вирішили експропріювати цю ідею для революційних потреб.

Юля Наняк згадує як підчас обговорення ідеї Андрій Меаковський запитвася в неї що таке "лавізки"? "Я почала йому емоційно пояснювати: ну що це як ті фантики, які в дитинстві всі збирали - стільки було радості. А він: - Я напевне не в тому віці, щоб таке пам'ятати. На що я йому :  - Так тонко, що я стара, мені ще ніхто не натякав".

Отже, замість пояснювати що є любов, активісти вирішили пояснити, що таке Майдан. Над ідеями працював весь креативний відділ "Громадського Сектору", а художню частину взяли на себе дизайнери Саша Навроцька і Ната Обвінцева.

"Чесно кажучи, найцінніше, що я зробила, так це показала Саші, що поліграфію краще робити в "адобе ілюстраторі", а не у фотошопі :) - жартує Ната. - Я професійно працюю в рекламі, тому малювала і ходила на майдан, в основному, вночі та на вихідні."

А ось як розповідає про своє долучення до пректу Саша: "Спочатку здавалося, що все це дуже несерйозно. На тлі подій революції, шаленого темпу життя  аж тут мені запропонували взятися за лавізки. Наче відсторонили від усього важливого. Але я швидко захопилася."

Багато майданівських лавізок були реінтерпретаціями малюнків оригінальної серії Кім "Love is..." з додаванням "актуальних"  елементів. Як наприклад ось ця, де вгорі над закоханою парою в небі зікри утворють ембелму ЄС.

Або як ось ця. Де центральний мотив серця потрактовано в контексті проблеми єдності України.

Натомість інші лавізки були інспіровані живою реальністю Майдану. Першою оригінальною листівкою серії яку намалювала Олександра Навроцька стала листівка про фотографування на фоні лав внутіршніх військ та беркуту. В груденві дні це ще було розповсюджена практика сере миролюбивих учасників Майдану. (Проте незабаром злочинці із беркуту самі вже фотографувались на тлі розгромлених майданівських барикад).

Ідея лавізки про бутерброди також підказала реальність. Адже це була основна страва, яку масово продукували на волонтерських кухнях і невпинно розносили на барикади та на площу. Хто брався за цю справу розношення канапок по Майдану, той знає що їх позбутись було аж ніяк не легко, бо люди просто не могли спожити таку кількість їжі. Це підказало ідею "лавізки" з бутербродами. Ми бачимо як дівчинка втікає від двох волонтерів з коробками набитими канапками наче від прививдів зомбі апокаліпсису.

Як народжувались ідеї розповідає Олександра Навроцька: "В нас був загальний файл на гугл-докс із ідеями для наліпок. Кожен міг дописувати власні, Василина їх сортувала, найважливіші виділялися жирним. Я намагалася брати найважливіші, але зазвичай виходило так, що якась фраза захоплювала, я бачила як це намалювати, і же байдуже було до того, чи ця фраза подобається всім. Деякі ідеї приходили в процесі малювання попередніх лавізок, жартів і не "долітали" до гугл-докс. Всі фрази обговорювались і узгоджувались, бо проект був спільним. Лише однією власною я ні з ким не ділилася, поки не була створена відповідна лавізка - "Євромайдан - це коли саме ТИ змінюєш світ". Вона прийшла раптово і настільки пропущена крізь усі відчуття, що не хотілося ні обговорень ні змін, просто поділитися зі світом."

Серія "лавізок" Саші Навроцької нараховує двадцять шість робіт. Ната Обвінцева зробила власну серію із дев"яти. Ось одна з її листівок про "світло міліонів сердець", яка зображає часто практикований на Майдані флешмоб із запалюванням ліхтариків на смартфонах.

Тираж і ареал розповсюдження "лавізок" важко оцінити. "Ми віпустили макети у вільне плавання" - каже Василина Думан. Їхнім друком і розповсюдженням займались всі хто цього бажав. Їх клеїли і роздавали всюди де тільки можна і вони часто опинялися в дуже несподіваних місцях. "Прикольно було принести першу партію на антимайдан" - згадує Ната Обвінцева. В заляканих і фаткично насильно привезених до Києва прихильників януковича від цих малюночків ставався раптовий розрив шаблоні та повний когнітивний дисонанс.

"Я знаю чому лавізки стали такими популярними - ділиться секретом успіху Саша Навроцька. - Крім того, що це правильна ідея у правильний час, вони містять одну важливу штуку - любов. Всі вони зроблені з любов’ю, натхненні емоціями, пропущені крізь себе, тому врешті - живі."

Майданівські "лавізки"  створювались після кривавої ночі суботи 30 листопада і після знущання із затриманих в подвірї адмінстрації Президента 1 грудня, після того як десятки майданівців були арештовані і перебували в сізо, зрештою, після віроломного штурму Майдана в ніч на 11 грудня, який поховав усі надії на мирну розвязку. І все ж більшість із них наскрізь просякнуті духом пацифізму.

Закликаючи поїти чаєм "тітушок" (молодиків найнятих владою для побиття, викрадання і навіть убивства активістів), чи прикаршати квітами щити солдат внутрішніх військ та беркуту (злочинного підрозділу який проявив особливу жорстокість) автори схоже прагнули культивувати успадковану від помаранчевої революції 2004 року парадигму "мирного протесту".  Із загостренням конфлікту, зі зростанням насильства така агітація втрачала свою актуальність, а через рік після Майдану коли Україна опинилась у стані війни лавізки взагалі можуть здатися милим анахронізмом.

Але це лише на перший погляд. Придивімось до деталай.  Ось лавізка про репресії. Ми бачимо зображену на фоні розламаного муру з колючим дротом  дуже "няшну" дічинку, яка мило посміхаючись піднімає до гори долоню правої руки із виставленим вперед безіменим пальцем. Так, вона показує фак.

"Це вийшло ненароком - згадує Василина Думан. - Дівчинка щось там мала показувати. Саша Навроцька намалювала, а потім ми всі гутром констатували, що воно схоже на нецензурний жест і вирішили що так навіть краще".

З точки зору стилю "лавізки" це комерційна попса, але в ідейному плані і в революційному контексті вони набули ознак протестного мистецтва - перетворились на оригінальну форму агітації, вільну від пафосу і сповнену гумору. "Дівчинка з факом" найкращий цьому доказ. Це досконалий образ нескореної України, яка прощається зі своїм тоталітарним минулим

PS Впродовж тижнів лавізки заполонили українські міста. І коли повренувшись з чергової поїздки на Майдан я зайшов у під"їзд свого будинкуза півтисячі кілометрів від Києва, то на дверях мене зустріла "лавізка" акуратно наклеєне кимось із місцевих активістів. "О вони навіть тут?!" Подумав я тоді і посміхнувся. Важкі думки через непевність відступили й іскра оптимізму освітила цей грудневий львівський ранок. Я вдячний творцям майданівських "лавізок" за це.

Чому вам нудно на лекція?

Поділюсь анекдотом який я завжди розповідав тим студентам які йшли на свою першу викладацьку практику.

Молодий асистент з горою книжок та конспектів в руках поспішав на одну зі свої перших пар. На зустріч йому не спішачи поважно крокує пристарілий професор. З порожніми руками! Асистент  набравшись відваги питає: "Пане професоре ви йдете на пару без книжок і конспектів бо усе це маєте в голові?" "Ні відповідає - професор - бо усе це я маю всраці".

Ви знаєте чому студентам нудно на лекціях? Ні не лише тому що матеріал сам по собі нудний чи тому що у студентів зовсім інші інтереси. Головна причина не в студентах. На лекціях студентам нудно, бо нудно самим лекторам. Нудно настільки, що вони навіть не помічають своєї нудьги.

Після першого ж сезону курс лекцій перестає бути викликом. При наявності мінімальних здібностей другий сезон ви зможете прочитати навіть не заглядаючи в конспект, а третій сезон розповідатимете на повному автопілоті лише час від часу відволікаючись від власних думок на інші теми.

Ви нічим не ризикуєте. Ніхто не перевірятиме наскільки у вас актуальний матеріал. Грунтувати курси на радянських підручниках 80- років це норма. Використання західної історіогрфії? Ви про що? Людей зі знанням аглійської практично немає в керівництві українських університетів. Знання мови не вважається цінністю, і не є ніякою кар"єрною перевагою. Скорше навпаки це недолік.

Мені дуже часто студенти жалілись що їхні наукові керівники забороняли їм використовувати будь-яку історіографію окрім української та російської, оскільки підчас захисту в комісії можуть виникнути сумніви що така історіографія була опрацьована. Чому? Та томущо більшість із членів цих комісій  вжитті не читали жодної англомовної статті. І проблема тут не у знанні мови (адже врешті решт можна замовити переклад), а просто у відсутності бажання. У відсутності потреби знань. У відсутності цікавості.

Ікони Майдану

Ви пригадуєте як починався Майдан? Як після кривавої ночі 30 листопада на вулиці Києва вийшов мілійон людей. Як виростали перші намети і барикади. Тоді на Майдан прийшли також вільні митці. Вільні від творчих спілок, від художніх рад і управлінь культури і зрозуміло від дозвільної документації.

"Нам хотілося чогось свого, рідного, домашнього, традиційного для нашої культури" - пояснює колективний творчий задум львівський художник Роман Зілінко. Разом із друзями-митцями Остапом Лозинським, Олександром Бриндіковим та Марком Гладяком вони вирішили внести корективи (в спроектовану для державних свят, а не революцій) архітектурно-скульптурну концепцію головної площі столиці.

Їм хотілося і вони зробили. 4 грудня було вставнолено ось такий велетенський (понад два метри висотою) образ Святого Миколая.

Хлопці малювали  простонеба посеред Майдану акриловими фарбами, які підмерзали на морозі. Силует святого вирізали з двох щитів osb, які потім скріпили між собою, тож Святий Миколай вийшов двосторонній з одного боку більше зелений, з іншого більше червоний.

"Ідея встановити Миколая виникла в нас доволі спонтанно. - Згадує Остап Лозинський. - Ми просто хотіли чимось допомогти Майдану. І зрозуміли, що треба допомагати тим, що вмієш робити найкраще. Для нас це - малювати. А грудень був актуальним для святкового настрою, якого тоді так бракувало".

Це був цілодобовий перформанс. Ікону малювали на очах  глядачів і за їхньої (моральної і матеріальної) підтримки. Особлива вдячність всім хто пожертвував гроші на матеріали.

Роман Зілінько почав малювати таких Святих Миколаїв ще в 2010 році. Але робота на Майдані перевершила усі попередні монументальним масштабом.

Ідею "вирізати" образ з площини, "по-скульптурному" інтегрувавши його в трьохвимірний простір, підказала давня галицька традиція силуетних ікон.  (Від XVI  ст. такими іконами оздоблювали, наприклад, завершення іконостасів.)

Стилістично ікони Зілінька  - це наслідування гуцульського "народного" іконопису ХІХ ст. До речі на гуцулькських іконах образ св. Миколая зустрічається дуже часто. Як ось на цій праворуч від Розпяття.

Успіх Святого Миколая на Майдані був колосальний. Коли прийшов час Різдва з ним софтографувався кожен київський дід мороз і санта клаус. А львівські митці знайшли щедру підтримку  для свого наступного проекту  - Різдвяної Шопки (Вертепу). Матеріали і приміщення для роботи надала УГКЦ.

"Після встановлення Миколая , той кутик Майдану став для нас таким рідним, "своїм", що ми вже відчували за нього особисту відповідальність. Тож мусіли продовжувти" - пояснює Остап Лозинський.

"Шопку ми робили  нонстоп три доби в недобудованих приміщеннях при Патріаршому соборі на Лівому березі. - Згадує Роман Зілінко - В одну з ночей почався штурм Майдану (11 грудня - прим. Н.К.). Ми кинули пензлі та й погнали на  допомогу своїм".

Олександер Бриндіков та Марко Гладяк зайнялись архітектуро-конструктивною частиною Шопки, а живописну частину виконали Остап Лозинський та Роман Зілінко. Обоє художників в своїй творчості інтесивно досліджують естетику народної ікони, тож жодних проблем суміщення манери не було. "Працювали в дві руки. Остап правда як професійний митець виконував складіші партії, десь більше промальовував деталі, а я так  - аматор" - жартує Роман Зілінько.

Виконані у тому ж "народному" стилі, що й образ Святого Миколая, фігури Діви Марії, Йосипа, Дитя в яслах, ангелів, пастирів та трьох царів випромінюють особливе тепло і радість так притаманну святковій атмосфері Різдва. "З шопкою повязані мої найсильніші емоційні пережиття - ділиться сокровенним Остап Лозинський. - Коли під час встановлення всі люди нам допомагали, і що найголовніше, приходили молитись, приходили за Надією, тоді наступило розуміння важливості того, що ми зробили."



В Західній Європі  такі макети віфлеємської стайні відомі ще з середньовічних часів. Поширилась ця традиція і в Галичині. В роки незалежності Різдвяна Шопка перед Ратушею на Площі Ринок у Львові - це неодмінний атрибут свята, проте в Києві на центарльній площі це можливо був перший Вертеп за всю історію міста і не випадково він перетворився на одну з найзнаковіших координат Майдану. Принаймні для львів"ян.

Організатор київської групи бойкоту бізнесу регіонів Андрій Андрушків передає типовий ділог львів"ян, які збирються зустрітись на Майдані:
"- Де зустрінемось? 
- Коло Шопки.
- Добре коло Шопки :)"

І Святий Миколай і Різдвяна Шопка залишались на Майдані всі дні  в ролі надприродних оборонців цієї території свободи, як колись у середньовіччі святі образи захищали християнські міста.

В лютому, коли війська режиму пішли на останній штурм Майдану ці прекрасні твори мистецтва, справжні ікони революції опиниись в епіцентрі подій, але були чудом врятовані. (Вони тепер в колекції Музею Івана Гончара).

"В найстрашніші ночі Майдану  (18-20 лютого - прим. Н.К. ) Шопка стала нашим прихистком, революційним вертепом, в якому ми розливали коктейлі молотова. Запах бензину, ацетону і найщиріша молитва за все життя - це те що залиться в моїй памяті назавжди" - згадує Остап Лозинський.

"А з Миколаєм сталося справжнє чудо - додає Олександр Бриндіков. - Я на власні очі бачив його на палаючій барикаді, і подумки вже прощався, а потім спостерігав як його "половинами" майданівці відбивались від нападників наче щитами. Але в ранці реставратор Тарас Камецький знайшов образ на згарищі абсолютно неушкодженим". 

Ось  Святий Миколай і Шопка після порятунку. Це фото зробив один з активістів Майдану Борис Гарасимів сонячного ранку 21 лютого 2014 року в день нашої перемоги.

Так ікони боролись за Україну разом із нами.

В дописі використано фотографії з фб сайту Народна ікона 

Як (не) просрати глобалізацію?

Які б чудові правила гри не придумували реформатори на горі, у відповідь нелюстрована армія системи псевдоосвіти винаходитиме способи як би ці правила обійти. Це як гонка озброєнь. 

Чи можуть люди, які роками брали взятки, фальсифікували звітність, надавали платні "послуги" використовуючи службове становище, які вже забули, коли в останнє писали справді оригінальний текст, для яких плагіат, копіапаст, праця "рабів" і "гонорари" в конвертах норма життя, чи можуть ці люди раптом принести плід покання і стати на путь істини?

Можуть. У результаті духовного потрясіння під дією явління Божественної Слави як вона описана скажімо в пророка Езикіїла.

А так просто, на рівному місці, на підставі якогось папірця проголосованого в раді, підписаного у президента і присланого від міністерства - чуда не станеться. Не мають такі папірці чудотворної сили. 

Зате силу мають відкриті кордони.

Уявіть: якби подорож автостопом на Гібралтар була такою ж легкою як електричкою в Старий Самбір, а ви б могли вільно вибрати університет, в якому провести наступний семестр,  хто б вас зміг тоді стримати?

Весь Болонський процес про це. Скільки меморандумів підписано, скільки постанов ухвалено, скільки погоджень пройдено, але більшість студентів залишаються на своїх місцях. В тих самих аудиторіях, на тих самих кафедрах, під керівництвом тих самих викладачів.

Десь там в швейцаріях знуджені достатком ектремісти протестують проти глобалізації. А тут довкола повно конформістів, які знають як ту глобалізацію просрати.

Не документи не правила і не папірці вам потрібні. Вам потрібна воля. Ваша персональна воля, ваше нестримне жадання свободи.

Не чекайте реформи.

Змініть систему вже.

Змініть її на іншу.

PS Так з чого почати? Ось два перші кроки які ви можете зробити паралельно: вивчіть англійську та оформіть закордонний паспорт.

PSS Ви маєте закордонний паспорт і знаєте англійську? Чого ж ви ще ждете? Світ чекає на вас!

Люстрація університетів

Як багато чути про люстрацію влади, але нічого не чути про люстрацію університетів.

Але ж саме там все починається. Не так у школі, як після того коли 99 відсотків батьків перестають вникати в навчальний процес своїх майже дорослих дітей. Саме в університетах вперше в житті більшість людей вчаться давати хабарі, саме там поглиблено вивчають мистецтво лицемірства, а також в ролі жертв апробують інноваційні методики приниження людей. Саме університети стали прихистком для колишньої партноменклатури, тих дармоїдів які паразитували на праці трудового народу вивчаючи науковий комунізм та славлячи партію леніна. Вони зараз у "розквіті сил" контролюють більшість адміністративних посад. Це вони вішали в своїх кабінетах портрети януковича, це вони говорили вам що майдан програє, що там зібрались самі бомжі і не місце студентам, це вони фарбувались у кольори всіх спектрів від помаранчевого до білоголубого і завжди при буль-якій владі залишались її відданими слугами. І тепер вони нікуди не поспішають іти. Навпаки вони планують залишитись навічно. Але вони не вічні.

Ну то як? Слабо люструвати рідний університет?

Професія що вмирає

З чим ми змагаємось? Коли боремось за увагу слухачів наших лекцій? Хто наші конкуренти - ці всюдисущі викрадачі уваги.

Ви їх знаєте. Ім"я їм легіон і всі вони мешкають в інтернеті. Фейсбук, ютюб, телеканали, блоги, сайти новин, торренти і навіть твіттер. Круглодобово і сім днів на тиждень вони ловлять в свої сіті мегатонни людської уваги, яка будь вона спрямована на щось корисне вже б давно змінила світ.

В цій війні за увагу ми безсилі. Ну справді, що можна такого розказати про пізньоантичні джерела іконографії середньовізантійської книжкової ілюмінації десятого століття щоб змусити нормальну людину відірватись від дуже ржачних коментів під постом когось із зірок фейсбука про черговий срач на шустері?

Там де на лекціях не забороняють користуватися ноутами, планшетами і смартами епік фейл лектора не минучий. Як це було в мене одного разу коли повернувшись від дошки в наміренні шарахнути аудиторію ефектним питанням я впав в прострацію побачивши як вся аудиторія відсутньо втикає в екрани.

Ібо нєфіг. Нєфіг старатися і намагатися боротись за чиюсь увагу. Прагнути когось чогось навчити. Особливо чогось світлого і прекрасного, білого і пухнастого. Усе це від лукавого. Усе це прояви нашої гордині.

Найкраще що ми можемо зробити це уподобитись монаху шауліня, який відпрацьовує містичний стиль компнутоївдпу качки десь на вершині гори Шаоши маючи за глядачів білок та горобців. Нам не світить слава брюса лі і джекі чана. Наша лекція не набере мілійони переглядів на ютюбі.

Бо час таких лекцій пройшов.

Так як вийшли з ужитку друкарські машинки, касетні магнітофони так вмирає професія викладача.

Але після смерті має бути воскресіння?

Потік (безпорадно йорзаючи ногами по слизькій поверхні реальності)

Студентське життя теліпається між нудьгою і панікою. Впродовж семестру на парах нудно вкрай. Щопятьхвилин поглядаєш на годинник: коли вже ? коли вже нарешті кінець цієї тягучої другої пари, а попереду ще одна, а то і дві. А під час сесії на ранок перед іспитом після другої літри кави приходить повний триндець. Всепоглинаюче цунамі паніки накриває тебе з головою і здається що ти не знаєш нічого.

Навіть після завершення навчання багато людей залишаєються фанатами цих качель. Бездумно витрачають час в соціальних мережах чи сидячи з підстаркуватими друзями молодості в кафе вони томляться від нудьги, а потім стрімголов падають у вогкі від  холодного поту обійми паніки, коли немає за що навіть поповнити мобільний телефон.

Між цими екстремами між нудьгою і панікою є особливий стан. Який думаю переживав кожен, коли час здається зупиняється і ви не тямите себе від відчуття радості, коли вам перехоплює дух і ви хочете щоб це ніколи не закінчувалось, щоб ви тут залишились назавжди. Цей стан нас супроводжує в романтичних стосунках і на атракціонах, на рок-концертах і на швидкості 160, і коли ви піднімаєтесь на вершину гори чи коли пілся пяти років тортур нам вручають диплом. Але нажаль цей стан швидкоплинний. Ми зісковзаємо із нього безпорадно йорзаючи ногами по слизькій поверхні реальності, а далі нудьга і потім паніка, чи спершу паніка, а потім нудьга, алкоголь, наркотики, смерть.

Як залишатися у цьому прекрасному стані, як не впадати ані у паніку ані у нудьгу? Як позбутися гіркотливого присмаку марно прожитих днів? Як спізнати рай на землі? І як зробити так щоб радість приносили навіть буденні справи?

Відповідь знає Михай Чиксентмихаї. Для опису цього чудового стану він запровадив термін "flow", який перекладають як "потік". Але як би ми то не називали суть не в назві, а в способах досягення.

З нудьгою боротись просто і впевнений інтуїтивно ви знаєте як. Треба підвищити ставки. Вам здається що все надто нудто? Чудово ! Сам час ускладнити собі життя. Нудьгу зніме як рукою.

Але як боротись з панікою? Що робити тоді коли ми власне кажучи не знаємо, що робити і за що хапатись? І тут віддамо належне генію Михая Чиксентмихаї який пропонує аж ніяк не інтуїтивний рецепт. Щоб побороти паніку слід почати підвищувати нашу компетентність. А компетентність підвищується через навчання.

Залишайтесь вдома. Допомагайте фронту. Готуйтесь до війни.

Коли все тільки починалося, коли в Криму завелись зелені чоловічки я взяв свій військовий квиток і пішов шукати воєнкомат (саме шукати, бо там де він був завжди тепер якийсь приватний заклад). У воєнкоматі на "рецепшині" мені запропонували зошит куди я записав свої дані, військову професію і номер телефону. На цьому все. Мені сказали слідкувати за повідомленнями змі. До воєнкоматів пішли ще деякі мої знайомі і їм сказали те саме. А далі почалася жара, справжня неоголошена війна і вона триває досі. Мені не телефонували з воєнкомату і не присалили повісток. І так я залишився вдома вирішувати невирішені діла.

То що можна сказати тим молодим людям, які рвуться на фронт?

Залишайтесь вдома. Допомагайте фронту. Готуйтесь до війни.

Усе це надовго. Воно почалось не вчора. Орди зі сходу приходили до нас завжди. Ви не перше покоління яке має стати в них на шляху, але так сталось що ви не готові до цього. Вам про це не розповідали в школі. Вас до зброї не привчали з малку. У ваших батьків мирні професії. Ви вивчали не ті дисципліни. І у вас такі друзі, що з ними не підеш у розвідку.

Якщо ви підпишете контракт і станете міліціонером чи солдатом з вас не зроблять Рембо за два тиждні і вам не дадуть практично нічого. Ваша єдина надія будуть волонтери. А люди з якими вам іти у бій спиватимуться на ваших очах. Там на сході ви зустрінете вороже населення з ватою в голові. Там буде холодно. Там буде смерть. Немає ніякої романтики у війні. Війна тільки все псує.

Ті хто кажуть що вони не дійдуть до Львова сліпці. Вони дійдуть. І наше завдання влаштувати їм тут сущий ад.

Залишайтесь вдома. Допомагайте фронту. Готуйтесь до війни.

Залишаючись тут

Що сьогодні ми можемо розповісти студентам? Тим які думками в зоні АТО. Які в часі канікул шукають можливість записатись в добровлольчий батальйон (це практично нереально). Які зрештою кидають навчання і йдуть в армію чи нацгврадію. Чи тим сміливцям які приєнуються до нелегалізованих збройних формуваннях без виплат і на грані закону. Чого ми можемо їх навчити? Залишаючись тут.