Крок за кроком

Як правило ми виходимо з припущення, що ми круті, що нам всі зобов’язанні, що нас більше і взагалі, що нам море по коліна. Звичайно потім приходять розчарування, адже припущення хибні. Чи значить це, що треба нарікати на життя і вважати себе нездарою?

Замість кидатись у крайнощі краще зберігати спокій. Спокійно ставитись до всього. Не п’яніти від здобутків і не лити сліз через невдачі.  

Звичайно це не можливо. Виставити якийсь фіксований рівень нашого ставлення до життя. Перебувати постійно у відмороженому стані збайдужіння. (Маю на увазі без вживання спеціальних препаратів.)

Що можливо?  Бути як канатоходець, який постійно тримає баланс, бо знає, що якщо занадто перехилитись  в якийсь один бік то наступної миті скрутиш собі в"язи. Він тримає в руках жердину, яка без його рук впаде, але його руки теж тримаються за жердину, бо без неї він упаде. Для нас жердиною є думка. Вона регулює наші емоції. Іноді додає оптимізму, іноді допомагає подивитись на речі тверезо.

Коли ми беремось за справу не треба розповідати, які ми круті, і вважати, що нам всі зобов’язані, і тим більше, що нас більше і взагалі, що нам море по коліна. Треба зосередитись на тому, чого ми збираємось досягти, зосередитись на меті, не на припущеннях. І використовуючи думку як жердину крок за кроком просуватися вперед канатом нашого життя натягненим над проваллям страху. 

Інший варіант

Скільки проблем можна уникнути якщо не хапатися одразу за перше ліпше що нам підсунуть?

Страх штовхає нас пошвидше вирішувати проблеми, щоб знову повернутись до звичного стану безтурботності.

Але по-суті нам це нічого не коштує. Дізнатись про інші варіанти.

Найважливіше запитання

Кожна професія накладає відбиток. І наша також. Ми, викладачі, любимо читати лекції. Звичайно, адже як би ми тоді працювали, за ті гроші які нам платять, якби не любили свою роботу.

Але ми читаємо лекції не лише в аудиторіях. На вулицях, вдома, скрізь. Взагалі безплатно і часто на шкоду собі. Може краще навчитись проводити семінари? Замість пояснювати людям, що з ними не так, запитати себе чого ми хочемо?

Думаю це найкраще запитання, яке підходить не лише виклачам. Воно підходить всім. Спитати себе, а чого власне хочу я? Від життя? Від ближніх? Від Бога?

І друге запитання: чому я хочу цього?

Тоді можна виявити, що деякі  наші прагнення надумані. Продукт нашого токсичного оточення. І насправді нам нідочого. А те, що нам потрібно, ми вперто не зауважуєм. І діємо собі на зло.

Бажаю всім знати чого ви хочете. Питайте себе кожен раз як опиняєтесь в незрозумілій ситуації.

Посвята

Коли щось не вдається в навчанні, все списують на талант. Точніше його відсутність. Але, що насправді відсутнє в таких випадках, це посвята. Це більше ніж бажання. Це бажання схрещене з рішучістю, замішане на відчутті обов"язку і прив"язане до почуття власної гідності.

Коли ви жалієте себе і розпускаєте соплі, посипаєте голову попелом і кажете що ви ніколи не зможете щось там зрозуміти чи опанувати. Це все брак посвяти.

Коли ви розповідаєте банальності про корумповану систему освіти і дибільний навчальний план і мрієте пошвидше дістати той диплом щоб більше ніколи не вивчати свій фах. Це все брак посвяти.

І коли ви ставши магістром історії чи культурології чи прикладної математики вирішуєте присвятити себе дистрибуції або мерчандайзингу якогось шкідливого непотрібу чи якомусь черговому мультилевел маркетингу. Це також брак посвяти.

Більшість проблем у нас у голові. І найгірше, що ми можемо зробити це підсилювати симптоми сльозливими розмовами з ураженими тим самим вірусом нікчемності одногрупниками. Єдині ліки - це посвята. Бажання схрещене з рішучістю, замішане на відчутті обов"язку і прив"язане до почуття власної гідності. Це більше ніж бажання.

4 770 розлючених клієнтів

"И так поймут!" це не через український націоналізм, патріотизм, бандерівшину і навіть не через русофобію. 

Чому ж тоді мене так напружує продавець чи постачальник, який на моє звертання українською не може мені відповісти українською, хто робить бізнес в Україні і в кого сайт без українського інтерфейсу, чи на фейсбуці в них немає повідомлень українською? 

Тому, що такий бізнес не може звернутись до мене - клієнта - зручною мені мовою. Якщо йому складно в цьому простому піти мені на зустріч, то невже він піде назустріч в чомусь складному? 

В нашій боротьбі наша національність не має значення. Ми просто розлючені клієнти. 

PS Все це не одноразово говорив Роман Матис, але треба це говорити ще і ще, бо різним людям, щоб зрозуміти потрібні різні слова.

Хто ще не знами, приєднуйтесь. Вам сподобається.
Ось адреса: https://www.facebook.com/groups/i.tak.poymut/
Нас вже 4 770.

Це не важливо

Мене ніколи в житті ніхто не спитав, які в мене були оцінки. Ніколи. І вас ніхто не запитає. Бо це нікого не цікавить. Бо це не важливо.

Питання які ставлять мені: "чи прочитаєте курс?", "чи напишите статтю?", "чи приїдете на конференцію?". Коли я вчився в мене не було лекцій на тему: як підготувати лекцію, як написати статтю і як брати участь в дискусіях.

Ви розумієте чому оцінки у відомостях не важливі? Бо вони нічого не говорять про вашу "професійну придатність".

Індивідуальна програма

Коли ми чогось навчаємось, опановуємо навик яким не володіли раніше, дуже важливо дати собі час. Сказати: "ну так, можливо є такі талановиті люди, які хапають все на льоту і комусь вдається краще ніж мені, але я теж все це опаную через деякий час".

Навчання це не змагання. Не в тому суть хто перший напише курсову чи швидше відповідатиме на питання на колоквіумі. Ми ж не на шоу в телевізорі. Якби швидкість мала значення, тоді б всі здавали сесії достроково і проходили два курси за рік. Але ж навпаки люди вчаться багато років і фахівці своєї справи ніколи не припняють навчання.

В нашій системі цю філософію сповідувати не можливо. Справді, дух замагання затягне вас, якщо вам навчання вдається, і відкине вас, якщо у вас з навчанням труднощі.

Вихід - це персональний навчальний план. Незалежний від того, що там написано в розкладі під деканатом. Так, виконуйте загальну програму, але до неї розробіть свою - індивідуальну.

Ситуація

Чим далі йдеш життям, тим частіше бачиш, що ситуації, в яких ти опиняєшся вже були раніше. 

Я так і не знаю чи це насправді різні ситуації і суть лише в сприйнятті, яке просто сповзає в протоптану колію, чи може це ми в силу свого характеру продукуємо довкола себе одні і ті ж самі ситуації. 

А можливо це ні перше, ні друге, а щось зовсім третє. Можливо це навчання? 

Стара комедія

Ми шукаємо відповідей. В той час як треба ставити питання.

Ми приходимо в аудиторії, бо «так треба», а не тому, що це треба нам.

Так навіть ми. Скільки б гарних слів не було сказано. 

Тому може досить грати цю комедію?

(Не) Довічний контракт

Вибір освіти багато хто бачить як щось незмінне. Але це аж ніяк не кінець, а початок шляху. Вибираючи спеціальність ви не підписуєте довічний контракт. Адже все з часом змінюється. Згадайте, що ви думали про свою спеціальність, коли були у школі, на першому курсі і тепер. Спитайте, що думають ваші старші товариші, ваші викладачі і що вони думали раніше.

Вибір здається моментом, але насправді він триває весь час. Він розвивається. І напрям його розвитку залежить він нас.

Так само у стосунках. Хтось думає вибрати собі пару як модель мобільного телефону в салоні. Зволікає і чекає, шукає ідеал. Але люди не речі, люди змінюються, стають іншими. Тому над стосунками треба працювати весь час.

Наша освіта не закінчилась з вибором спеціальності. Навіть якщо ви розчарувались, навіть якщо здається, що то все не те. Пригадайте, що з часом все зміниться. Змінитесь ви і ваше розуміння вашої спеціальності.

Не заради лише папірців

Чи справді можна не вступати до університету і вивчитись самій по книжках? Чи можна всього добитись самому, без сторонньої допомоги? І нікому не бути нічим зобов"язаним і послати всіх на.

Можна, якщо ви Брюс-всемогутній. Але якщо розум переважить гординю, то він підкаже, що краще не винаходити самому велосипед. В університетах навчає середовище. І в нашому також.

Колись йдучи пішки на лекцію я за півгодини переходив три світи. Перший починався у мене за порогом. Обшарпаний світ совкових (недо)новобудов в районі розкиданих по вибоїстому асфальту шприців. Далі під залізничним мостом я заходив у довоєнний Львів поруч з колишнім єврейським цвинтарем, на якому тепер краківський базар, і врешті я приходив в колишній парламент австрійської Галичини (наш університет) і піднімаючись сходами я ніколи не переживав, бо я був наче в себе в дома наче в рідних стінах, бо я відчував підтримку цих стін.

Можливо все це ілюзії, можливо не існує ніякої університетської спільноти і цей університет наче побілений гріб пиховує згноєний корупцією труп, можливо залишився лише міф. Але думаю без університету моє життя втратило б якусь свою вагому частину. Тому я тут не лише заради зарплати, і хочу вірити, що серед студентів не всі тут заради лише папірців.

Взятки з проповідями

Студентів часто обурює не лише сам факт взятки, але що при цьому їм проповідують високу мораль. (Ось наприклад. Зверніть увагу також на коменти). Можна сказати, що ці проповіді  добивають більше ніж взятки, бо в голові виникає велике чому?

Власне кажучи, в цьому вся суть. Це така форма психологічних операцій. Зробити так, щоб в людей в мозгах був повний вінігрет (когнітивний дисонанс). Щоб не можливо було співвіднести те, що бачиш з тим, що знаєш.

Я жив в такій державі. Там був Фонд миру, куди перераховували гроші, які йшли на розвиток ядерних озброєнь. Там по телевізору показували новини, з яких випливало, що в нас справи як ніколи краще (прообраз покращення), але на ділі все йшло до свого кінця. Там еліта розгірувала комедію на тему інтересів трудящих, маючи мережу таємних магазинів (вони були в місті, але без вивісок з входом через двір), де на прилавках були продукти, яких в магазинах для трудящих не було ніколи. Там були підручники з історії України (яка починалась з 1654 р.), але  по них ніхто не займався, а всім казали, що це для самостійного вивчення. Я пам"ятаю 80-ті, а люди які пам"ятали 30-ті розповідали мені про значно страшніші речі.

Сьогодні все це продовжується. Той подвійний світ нікуди не подівся. Лицемірство з яким ви зустрічаєтесь має глибоке коріння. Воно не відімре само собою. Його треба виривати. І у вас буде така нагода це зробити. Головне до того часу не заразитись. А зараза приходить через розчарування. Захищає лише співчуття.

Молодь тепер не та

Звичайно. А хіба може бути інакше? 

Та замість нарікати на ґрунт, в який падають зерна, чи не краще зосередитись на селекції зерен?

Не ми вибираємо собі учнів. Але ми вибираємо як навчати.

Чи можете ви уявити Беркут в нашому університеті?

В 2000-01 я вчився на програмі при Афінському університеті. Пригадую обвішані лівацькими рясночервоними плакатами та банерами споруджені в стилі необруталізму (голий бетон і комунікації) корпуси кампусу і гламурно-еклектичний псевдо-античний головний корпус в центрі міста. Сьогодні там були арешти.

Уявіть: їхня адміністрація, щоб розігнати сотню другу студентів, які протестували в неї під дверима, викликала ріот-поліс у бойових обладунках зі сльозогінним газом.

Як і в середньовіччі університети в наш час це корпорації. Тільки не в середньовічному, а в сучасному негативному значенні цього слова. Розсадники жадібності, цинізму і зла. Де вже давно нема ніякої солідарності. Де слова на зразок "дух, наука, думка, воля" лише ширма, що приховує моральну деградацію, безбожність та наперсточний меркантилізм.

Ви уявляєте беркут у нашому університеті? Я не уявляю і не тому, що наша адміністрація не здатна його викликати. Думаю здатна. Але чи здатні наші теперішні студенти на протести? Цього я не знаю.

#Врадіївка

За гербастими бланками, 

за зірчастими пагонами, 

за велемовними промовами, 

і за безрозмірними пенсіями, 

за високими титулами, 

за всім цим гламурним блиском ховається зло. 

Хіба ми цього не знали раніше? не розуміли? не оминали десятою дорогою?

і чи є інший вихід окрім як спалити все це до чорної землі?

Хибна досконалість

Як часто ми стаємо заручниками свого соціального відображення? Коли вигадуємо собі якісь стандарти, яким начебто маємо відповідати. І заради відповідності цим стандартам приносимо в жертву ресурси, які можна було б використати на щось корисне.

Думка, яку я прочитав у Сенеки: «Знаєш яка все-таки межа багатства? Найближча – мати необхідне; далі – мати достатнє» (II, 6). І ще: «хибне не має межі» (XVI, 9). Як і досконалість. Можливо така досконалість хибна?

(Питання без) відповіді

Самі по собі відповіді розчаровують. Часто. Дані зашвидко, вони викликають підозру. Ви знаєте це відчуття?

Коли вас закидують рецептами, про які ви не просили, пропонують розвязання проблем яких у вас нема і нав"язують картину світу хибності якої ви опираєтесь всією своєю душею. Коли те що має йти від серця перетворюють на формальність всякими нікчемними папірцями з печатками, які вже давно втратили свій авторитет. Коли поливають смачну поживу для інтелекту, протухшим кисилем офіціозу.

Можливо все це для того, щоб ми навчились цінувати красу питання без відповіді?

Хто нас примушує?

Можна обнести університет колючим дротом і підвести до дроту напргу і все одно будуть люди, які захочуть мати цей диплом. Багато людей.

Можливо це стадний інстикт. Так ми відчуваємо себе у безпеці. Коли робимо те, що роблять усі. Нам страшно виділятись, викоремлюватись, залишатись в ізоляції, без комунікації, нам страшно коли ми одні.

Страх примушує курити і плюти наприклад під стінами колишнього парламенту Галичини (а хтось зі страху паркує там своє авто), страх примушує вчитись у навчальних закладах, де нічого не вчать і де за все треба платити (і примушує працювати в цих закладах і брати), страх примушує розповідати про свої подвиги, яких насправді не було, обмовляти інших людей (і страх робить з нас лицемірів).

Але насправді ми ніколи не одні. Навіть коли від нас відвертаються всі. Поруч з нами залишається Бог.