Як правило ми виходимо з припущення, що ми круті, що нам всі зобов’язанні,
що нас більше і взагалі, що нам море по коліна. Звичайно потім приходять
розчарування, адже припущення хибні. Чи значить це, що треба нарікати на життя
і вважати себе нездарою?
Замість кидатись у крайнощі краще
зберігати спокій. Спокійно ставитись до всього. Не п’яніти від здобутків і не
лити сліз через невдачі.
Звичайно це не можливо. Виставити якийсь
фіксований рівень нашого ставлення до життя. Перебувати постійно у відмороженому
стані збайдужіння. (Маю на увазі без вживання спеціальних препаратів.)
Що можливо? Бути як канатоходець,
який постійно тримає баланс, бо знає, що якщо занадто перехилитись в
якийсь один бік то наступної миті скрутиш собі в"язи. Він тримає в руках
жердину, яка без його рук впаде, але його руки теж тримаються за жердину, бо
без неї він упаде. Для нас жердиною є думка. Вона регулює наші емоції. Іноді
додає оптимізму, іноді допомагає подивитись на речі тверезо.
Коли ми беремось за справу не треба
розповідати, які ми круті, і вважати, що нам всі зобов’язані, і тим більше, що
нас більше і взагалі, що нам море по коліна. Треба зосередитись на тому, чого
ми збираємось досягти, зосередитись на меті, не на припущеннях. І
використовуючи думку як жердину крок за кроком просуватися вперед канатом
нашого життя натягненим над проваллям страху.