(Через) 40 років (тому)

І.

Сорок років тому, також говорили про захист української мови, питали: чому українці зрікаються своєї мови? 

Я проілюструю. Письменник Роман Іваничук опублікував історичний роман «Мальви» про долю жінки козацького полковника, яка потрапила в татарську неволю з дочкою і про те як вона там виживала. Цей роман був не так про минуле, як про сучасність в якій жив автор. Є там пасажі  і на тему української мови. Ось один із них:

« […]

— По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?

— По-українськи, дитино... По-твоєму.

— Тут так ніхто не говорить...

Марія з болю похитала головою. Боже, боже, якою ціною вона купує дочці життя...»

З часом радянські цензори від літератури зрозуміли, що «Мальви» не про XVII ст. і роман заборонили. Щоправда Іваничук став дуже відомим письменником.

ІІ.

Сорок років тому також були механізми захисту української мови. Були закони, і постанови. І люди які їх знали і використовували.

Я проілюструю. Графік Богдан Сорока в спогадах описує цікавий епізод, як В’ячеслав Чорновіл вчив його боротися за українську мову.

“Він скоса глянув на мою телеграму і каже:

– Ти що? Чому посилаєш російською мовою?

– Ну, а як? Телеграма ж іде поза межі України.

– Та ти не знаєш законів. Посилаєш українською мовою, тільки адресуєш російською.

– Вони так не приймуть.

– Приймуть. Подивися, як я це роблю.

Він підійшов до віконця і подав телеграму. Та, що приймала, віддала йому телеграму назад. Тоді він подав їй другу, вже заздалегідь написану телеграму до міністра зв’язку зі скаргою про відмову в прийомі українською мовою. Та завагалася. Тоді Чорновіл натиснув на неї:

– Ну, то яку приймаєте: ту чи ту?

Чорновіл дуже артистично все обіграв: в одній руці мав телеграму до друзів, у другій – до міністра.

– Ну, то яку: ту чи ту?

Вона вибрала телеграму українською мовою.”

З часом комуністи Чорновола посадили. Щоправда коли він вийшов, то організував народний рух і потім забивав цвяхи у труну радянського союзу.

ІІІ.

Ці дві ілюстрації показують, що «И так поймут» почалось не сьогодні. Ідея, дії і люди були і сорок років тому. 

Звичайно, сьогодні (як і сорок років тому) можуть заборонити читати вірш чи знищити картину. Зрештою можуть навіть посадити за сфальшованою справою суто з політичних міркувань. Але сьогодні це скоріше виняток ніж правило. Тоталітарної держави більше не існує. І масовий страх вмирає.

Сьогодні існує інтернет. Хоча на вашій роботі чи у вашому будинку у вас може бути мало однодумців, в соціальній мережі ви знайдете їх тисячі. І все нові народжуються щодня.

Є скептики, які не розуміють сили цього віртуального світу. Вони не розуміють механізму його впливу на реальність. Справді, що можуть якісь там повідомлення і коменти залишені десь там в когось на сторінці, проти сили одурманеного електорату?

Можуть. Бо вони змінюють свідомість мільйонів молодих людей. Звичайно все це в довготерміновій перспективі. Але завдяки цим змінам «И так поймут» стане історією. Думаю, десь так, через років сорок? 

В моїй ситуації це не підходить

Так часто говорять коли чують про чужий досвід.

Звичайно, не підходить, адже у кожного своя ситуація. Чужий досвід потрібний як приклад, як стимул. Щоб відірвати свій зад від крісла перед компом і піти відшукати, те що підходить персонально нам.

Мінус vs нуль

Насправді мінус краще ніж нуль. Адже коли хочуть когось образити не кажуть йому що він мінус, але кажуть що він таки нуль. Коли ви опиняєтесь в мінусі у фінансах ви завжди в плюсі у досвіді. Коли ви написали кваліфікаційну роботу на талон №2 то ви потенційно у плюсі бо принаймні знаєте чого не треба робити, але коли ви купили кваліфікаційну роботу і дістали за неї хоч цілих 100 балів ви все одно нуль, який нічого не навчився і нічого не вміє.

Стипендія це звичайно важливо, але можливо її відсутність спонукає когось знайти собі роботу і зробити крок до справжньої фінансової незалежності замість скніти на цих нікчемних подачках.

Всупереч тому чого нас вчили на уроках алгебри шлях з нуля до плюса часто пролягає через мінус.

Руйнація

Коли міняються плани це вибиває. Ви сподіваєтесь, а тут "бац" і все сталося не так як гадалося. Дипресія злорадно потирає руки: привіт, я вже тут. Але є ідея здатка пересилити це.

Будь-яка руйнація розчищає місце для чогось нового. Інакше кажучи коли руйнуються наші плани, з ними руйнується тюрма, в яку ми схильні замуровувати своє майбутнє цеглинками наших планів.

Якщо б завжди виходили все так як планують люди, людство давно б себе закатрупило. Бо не все, що здається нам добрим, є добрим для нас.

Важко тішитись руйнації. Це напевно треба бути трохи крейзі. Але хіба не стає радісно на душі коли перед очима чистий горизонт?

Дистанція

Дистанція допомагає побачити речі зі сторони. Це ж очевидно. Але тоді чому ми намагаємося вирішити все вже і негайно? Чому життєві ситуації ми оцінюємо лише з теперішньої перспективи? Чому так мало практикуємо те, що називається подивитись на себе зі строни?

Коли художник малює картину, він відходить від полотна, щоб побачити її іншими очима. І коли письменник пише книжку, він залишає її на деякий час, щоб недоліки вилізли на поверхню. І справжнє кохання дозріває в розлуках.

Щось не так

Звихнуті на всю голову часто почувають себе цілком нормальними. 
І їм здається, що з усіма довкола щось не так. 

Трохи єресі

Сигарети це не їжа. Це отрута. І пиво це не їжа – це шкідливий алкогольний напій. І навіть філіжанка запашної кави, особливо випита серед столітніх львівських кам’яниць, яку б насолоду вам не приносила, шкода, яку від неї зазнає ваша нервова система перестимульована кофеїном, буде значно більша. До речі як ви думаєте звідки в наших кав’ярнях (навіть найдорожчих) беруть воду?

Але не вже це значить, що так багато людей довкола помиляються цілими днями просиджуючи в кафе на вулицях викурюючи пачку за пачкою і літрами п’ючи каву в перемішку з пивом? Невже може бути якесь краще, змістовніше життя ніж ось таке споглядальне? Невже існує який сенс поза цим? 

З’ясуйте!

Яка стаття бюджету найважливіша?

Продукти. Без їжі ви помрете. А без коштів на рахунку мобільного оператора, без квитків на престижний концерт (не)улюбленої групи, без пари китайських кедів випущених під крутим лейблом, і без того засобу не відомо від чого що його десять раз на день рекламують по тб і радіо обіцяючи вам популярність – ви проживете, гарантовано.

Отже продукти це найважливіше. Тратьте гроші в першу чергу на якісну їжу. І справа не в тому, що неякісна їжа позначиться на вашому здоров’ї в майбутньому. Вона позначиться, але не лише в майбутньому, а негайно. Звідки приходить головний біль, і відчуття наче тебе переїхав трамвай, нездатність сфокусуватись і вся ця нехіть до життя?  Хочете відчути себе краще, споживайте якісну їжу. Краще з’їсти менше, але краще. Краще бути трохи голодним, ніж наїстися різного лайна. Ні це просто слова. Почитайте уважно склад продукту, маленькими літерами написаний на етикетці. Почитайте, що таке емульгатори, розпушувачі, покращувачі смаку, консерванти, що таке гмо. І затямте, справа не в майбутньому, а в теперішньому. Завдання не в тому щоб померти здоровим, але в тому щоб жити здоровим. Бо коли ви здорові і сповнені сил, ви можете краще працювати, вам легше спілкуватись з людьми і ви досягнете більших успіхів, ніж коли ви розпочинаєте робочий тиждень з думкою про п’ятницю, а робочий день з думкою про вечір.

Формула проста:

Якісна їжа = здоров’я = високооплачувана робота.

Як розпізнати своє покликання ?

З цим завжди проблеми. Адже хочеться і те, і се, і тамте. (І невідомощо, і витрачати час на дурниці, і робити щось важливе.) Думаю кожен зможе назвати десяток діяльностей серед яких годі як між двох сосен знайти свою дорогу. Якби це було просто ніхто б не перетворював це на бізнес-тему і батькам би було на одну гризоту менше. Проте це важливо не лише для них, тих кому насправді до цього діла нема. Це важливо для вас. Адже це не їхнє, а ваше життя. То ж як? Як розпізнати своє покликання?

Ви звертали увагу, що буває хочеться, а буває, що ніяк. Буває, що справа приносить одне лише розчарування. І те що здавалося таким перспективним, таким на стовідсотків вашим тепер здається, що зовсім не для вас. Наші розчарування насправді не пов’язані з тим, що ми робимо. Хоча  може здаватися, що це невдачі  спричинюють розчарування, але це не так. Вони скорше співпадають із ним. Розчарування це стан. Як і радість. Адже ж  ми можемо відчувати радість від зовсім буденних речей, які іншого разу не викликають у нас навіть інтересу. Бо не самі ці речі спричинюють радість. Джерелом радості є наше серце. І розчарування також.  Це важливо, бо значить, що йдучи за нашим покликанням ми можемо переживати і радість і розчарування. Це як в любові.

Отже, коли наступного разу ви відчуватимете розчарування скористайтесь цим моментом для тестування. В той час коли вам понад усе не хочеться займатись якоюсь справою, примусьте себе присвятити їй якийсь час, годину чи тридцять хвилин. І зверніть увагу як змінюються ваші відчуття. Якщо нехіть відступає, якщо розчарування минає, якщо радість повертається до вас, то які ще докази потрібні вам, щоб знати, що це ваше покликання?

Замість битися головою об клавіатуру

Ось старий анекдот: Сальвадор Далі вкладався до ліжка тримаючи ложечку над горнятком; коли він засинав ложечка випадала з його пальців і билася об горня; від дзенькоту художник прокидався і одразу брався до малювання.

В момент пробудження, коли наша свідомість ще напівпритомна, підсвідомість нашіптує ідеї. Треба тільки не забути їх записати.

Тому, коли перед вами нерозв’язна проблема, не треба втупившись в екран намагатися її задовбати на своїй клавіатурі. Натомість спробуйте подрімати пару хвилин і прокинувшись зразу взятись до писання.

PS У вас неодмінно вийде, тільки не забудьте наставити будильник або запастися ложкою з горням.

Тобто від нас?

Хто навчався чи стажувався за кордоном, той відчував велику різницю в працездатності там і тут. Там можна читати монографії і статті чи писати роботу дванадцять годин підряд і не відчувати втоми. Там можна з радістю йти в бібліотеку, і з інтересом слухати виступи на конференціях, звертатись за консультаціями до кого завгодно і знати що тебе ніколи не пошлють подалі. І хоч там не все ідеально і ти там чужий, але вернувшись «до дому» в тебе насправді опускаються руки. Ні справа не в злиднях, не в бардаці і навіть не в хамстві. Справа у відсутності позитивних прикладів.

Так у нас є люди віддані справі, професіонали, які бачать і розуміють суть, здатні щось зробити, але їх мало. Їх мало не самих по собі, але на тлі полчищ симулякрів з гучними званнями та претензіями, на тлі збайдужілих, відсторонених і відсутніх людей-тіней.

Я прочитав інтерв’ю з художником Олегом Міньком. Виявляється після того як він закінчив навчання в академії мистецтв у нього почалась жорстока депресія і він не міг малювати. Десять років, чи що. Уявіть собі. Звертався до фахівців, лікувався. І знаєте що йому допомогло? Виставка робіт Романа Сельського. Мінько каже, що побачивши ці роботи йому знову захотілось малювати. І депресія відступила.

Щоб захотілось вчитись треба бачити як вчаться інші. Тому, кажуть, що в крутих університетах навчають стіни. Перебуваючи в тій атмосфері, ти вчишся сам собою. Але ж атмосфера залежить не від стін, а від людей. Тобто в нашому університеті вона залежить від нас?

Чекаю на Ваш лист із Сорбонни !

Вас вчили, що спершу треба обрати свою спеціальність, а потім поступити навчатись? Але я рідко зустрічав людей, які так зробили. Переважно вибір зробили за них. 

Адже якщо ви народитись на карпатській полонині в багатодітній сім’ї, де манна каша на сніданок, а макарони на обід 7 днів на тиждень круглий рік, де взуття старших дітей доношують молодші, і до школи вам іти пішки пару кілометрів, то у вас немає шансів поступи в медінститут чи в університет на юридичний. У вас не буде можливості добре навчатись в школі, і добре здати зно, і не буде можливості оформити фіктивні довідки, які дають переваги при зарахуванні на держзамовлення, і ви не зможете платити двадцять тисяч гривень в семестр.

Цього не розповідають дітям у першому класі, коли питають їх ким вони хочуть стати. Цього не пояснюють першокурсникам. В чому причина, чому вони тут, а не десь там, на престижному факультеті. (Вони вже все знають самі)

В більшості з вас не буде можливості поїхати повчитись семетр в Сорбонні ну чи хоча б у Ягеллонському університеті, не буде можливості захистити докторський ступінь в Кембриджі, чи пройти наукове стажування Лейдені. Все це на для хлопців і дівчат з карпатських полонин. Адже ж так ? 

Ні, не так. Ось вам вибір.

1) Ви можете погодитись. І зі спокійною совістю піти спати. Ви не винні. Ваше становище визначене вашим походженням. Надобраніч.

2) Ви спростуєте всю цю теорію і напишете мені листа із Сорбони.

PS Для тих хто вибрав другий варіант: закрийте сьогодні фейсбук чи контакт чи будь-який інший сайт, на якому вбиваєте час. І натомість погугліть, які є можливості для вас продовжити навчання за кордоном.    

  

Якщо ви хочете змін

Якщо ви хочете змін, змінюватись треба саме вам. Це ніби так просто звучить, але це тільки так звучить. Все складніше значно. Бо це означає, що зміни, тих яких ви хочете, без вас не наступлять.

Щоб манна впала з небес євреям треба було перше вийти з Єгипту і опинитись в пустелі і не мати що їсти. 

Якщо ви хочете змін, треба ставати на шлях випробувань. Це значить обмежувати свої бажання, контролювати свої думки, взяти волю в кулак. Це значить зробити те, що давно збирались і все відкладали. Можливо зі страху. Це значить  подивитись в обличчя страху і не відвести погляд. 

Все це не просто. Легше посьорбуючи півасік затягнутись сигаретою і видихнувши дим споглядати через його клуби захід сонця насолоджуючись цими літніми сутінками. 

То який ваш вибір? Ви все ще хочете змін?

Мовчанка ягнят

Це все через брак сміливості. Нас так зашугують впродовж навчання в школі, а потім в універі, що бажання висловити свою думку само собою відмирає. Адже кожен раз, коли ми висловлюємось знаходяться розумники, які наводять численні аргументи чому б нам було краще мовчати.

Але в людей, особливо молодих, також живе бажання повалити цю тиранію. І так виникає внтуршній конфлік. Джерело озлобленості та незадоволеності життям.

Насправді більшість проблем і конфліктів можна вирішити просто висловивши свою думку. Чітко окресливши свою позицію. Щоб вона була зрозуміла всім і саме головне вам.

Знаю, що важко, але примусьте себе. Пишіть те, що думаєте в соціальних мережах (почніть просто зараз під цим постом). Скажіть близьким людям про те, що давно хотіли сказати (не лише погане, скажіть щось хороше). Висловіть свою думку про якість товару чи послуги, яку ви придбали (не лише коли не задоволені, але коли задоволені також). Лекція це також послуга. Розкажіть молодшим студентам що тут і до чого, щоб вони не набивали собі гуль, ступаючи на граблі, на які колись ступили ви, тому що не було поруч доброго старшокурсника, який би щедро поділився порадою.

Дайте собі час. Не все виходитиме одразу. Адже вміння висловлюватись це навик який треба опанувати.

Скиньте ілюзорні пута, які наклала на вас система освіти. Так це вона. Але вона не владна примусити вас їх носити. Особливо тепер. Носите ви їх добровільно. Тому у вашій владі їх скиниту. Давайте вже.

Розпорядження

Це трапляється постійно. Коли чую чергове дурнувате розпорядження, яке придумали в міністерстві. Переживаю негативні емоції. Але я знаю що проблема не в розпорядженні і навіть не в міністерстві. 

Ми прагнемо контролювати те що не можемо. І управляти тим, що нам не належить. В той час як те, що від нас залежить, те, що потрібно зробити нам, все ніяк не зрушить з місця. 

Університети мають таке міністерство, на яке заслуговують.

Кальвізій Сабін

У 27-му моральному листі до Луцілія Сенека оповідає історію Кальвізія Сабіна.

Кальвізій був дуже заможним і дуже янукович. Він постійно все плутав, особливо, що стосувалося всяких там ахейців і троянців. Оскільки в тім часи це було непристойно, Кальвізій купив рабів, один з яких вивчив на пам'ять Гомера, інший Гесіода і т.д. Раби отже мали підказувати Кальвізію відповідний вірш чи фразу чи ім’я, коли йому було треба. Кальвізій створив живий гугл за дві тисячі років до Бріна і Пейджа. Сенека все це звичайно висміює завершуючи висновком, що здорового глузду не купиш.

Сьогодні можна замовити собі все. Доповідь, проповідь, роман, курсову, докторську, поему, диплом і виступ перед натовпом на мітингу. Але здорового глузду замовити не можна. Навіть сьогодні.

Віра в освіті

В навчання є два компоненти. Компетентність того хто навчає і віра того хто вчиться. Якщо ви прагнете чогось навчитись треба шукати компетентних вчителів і вірити їм. Повірити нам допомагає свідчення інших, хто вчився у них до нас.

Чорна фарба на шляху до свободи

Читав сьогодні лекцію для студентів-іноземців про українське мистецтво і розповів їм про «перформанс» з намальованою на гіпсокартоні картиною «Коліївщина. Страшний суд» Володимира Кузнецова. Ще би. Про це вже написали всі газети. А в Інтернеті це тепер напевно найрепродукованіша картина українського художника. Дарма що її вже в оригіналі не існує і вона так і не була ніколи завершена. Але студенти-іноземці цього не знають. Дивляться з підозрінням і на їхніх обличчях читаю: WTF?!

Я не зважаю і розповідаю. Про «Герніку» Пікассо як зразок, адже там теж була трагедія і картина малювалась спеціально під виставку і має схожий прямокутний формат. Розповідаю про події у Врадіївці і на картині Кузнецова показую портрет Ірини Крашкової. В студентів-іноземців округляються очі, коли вони слухають її історію. Потім показую ЧАЕС і котел, в якому варяться грішники: міліціонери, судді, олігархи і церковні ієрархи. І кажу що виставка для якої намальована картина присвяченна хрещенню Русі. І ось тут найцікавіше заради чого я переказую весь цей баян.

Руку піднімає студентка і питає мене щось таке: «But how the authorities have allowed to appear such a picture on this exhibition?». Моя відповідь була проста: «They have not». Показую інтернет сторінку, де великими буквами заголовок повідомляє, що картину було зафарбовано. А далі кадр із чорною стіною, на якій колись був цей «Страшний суд».

Лекцію я закінчив словами, що цензура це погано. І що цей випадок для мене свідчення, що мистецтва в Україні живе. Адже з ними боряться. І що жодна чорна фарба не зупинить нас на шляху до свободи. 

В кінці питань було багато. Не про цю картину. Студентів-іноземців ця історія не зачіпила. Крім однієї студентки.

Після лекції зустрічаю її в коридорі, дякую за цікавість. Виявляється вона знає російську. Хоч живе в Німеччині, родом з Казахстану. І тут я розумію чому вона поставила своє питання. Бо це її історія також. Всі ми, хто родом з СССР маємо в голові імплант – цензора, який перевіряє кожне наше слово, кожен наш вчинок на предмет: а що скаже влада? Не конче найвища, а  навіть  безпосередня. Що скаже викладач, завідувач, декан, а якщо дійде до ректора? Що буде тоді? (Ви думаєте мені просто писати цей блог?)

В нас в коридорах ходять легенди як студентів виганяли за те, що вони матюкнулись при котрійсь високій особі, але я не чув історії як професора звільнили за плагіат чи як адміністратора звільнили за відкат.

Чи буде на них той Страшний суд який намалював Кузнецов? Чи горітимуть всі грішники в огні?

Відкрию вам секрет. Вони горять вже. Вони давно в тому казані. Їх туди щодня скидає сумління. Не дивіться на розкішні джипи і наїджені червоні пики. Вони як гарні гроби повні гниття. І вони варті лише співчуття.

Ще скажу, про картину Кузнецова, те чого не написали в інтернетах, і чого не зрозуміла директора музею, яка замалювала картину, і на що не звернули увагу коментатори.

Там замалювали образ Христа.