Хто навчався чи стажувався за кордоном, той відчував велику
різницю в працездатності там і тут. Там можна читати монографії і статті чи писати
роботу дванадцять годин підряд і не відчувати втоми. Там можна з радістю йти в
бібліотеку, і з інтересом слухати виступи на конференціях, звертатись за консультаціями
до кого завгодно і знати що тебе ніколи не пошлють подалі. І хоч там не все
ідеально і ти там чужий, але вернувшись «до дому» в тебе насправді опускаються
руки. Ні справа не в злиднях, не в бардаці і навіть не в хамстві. Справа у
відсутності позитивних прикладів.
Так у нас є люди віддані справі, професіонали, які бачать і розуміють
суть, здатні щось зробити, але їх мало. Їх мало не самих по собі, але на тлі
полчищ симулякрів з гучними званнями та претензіями, на тлі збайдужілих,
відсторонених і відсутніх людей-тіней.
Я прочитав інтерв’ю з художником Олегом Міньком. Виявляється
після того як він закінчив навчання в академії мистецтв у нього почалась жорстока
депресія і він не міг малювати. Десять років, чи що. Уявіть собі. Звертався до
фахівців, лікувався. І знаєте що йому допомогло? Виставка робіт Романа Сельського.
Мінько каже, що побачивши ці роботи йому знову захотілось малювати. І депресія
відступила.
Щоб захотілось вчитись треба бачити як вчаться інші. Тому,
кажуть, що в крутих університетах навчають стіни. Перебуваючи в тій атмосфері, ти вчишся сам собою. Але ж атмосфера залежить не від стін, а від людей.
Тобто в нашому університеті вона залежить від нас?