Твоя черга

Це простіше ніж ти думаєш. Якщо знаєш чому це треба зробити.

Я це зробив сьогодні. Тепер твоя черга.

Чому в нас немає люстрації?

На курсі п’ятому, коли б мене спитали чи буду я в майбутньому викладати, я б відповів що ні. Нізаякігроші. Через шість років я вже збирав необхідні довідки до заяви на низькооплачувану викладацьку роботу. 

Коли студенти кажуть, що ніколи не підуть викладати, це не від того, що вчити інших погано. Просто вони не хочуть ставати частиною цієї системи тотального лицемірства. (Тут конкуренти хіба що політики.)

Тепер не працюючи в  університеті, я часто чую про колишніх колег, як вони ставлять іспити і заліки за гроші, і тоді я згадую їхні обличчя як вони проповідували високу мораль на бенкетах, причитаючи, яка зараз пішла погана молодь. Як же в університеті мало дзеркал. 

Чому в нас немає люстрації? Бо її масштаби годі уявити. Але це не значить, що її не буде.

PS  За останні дні на фейсбуці мені трапилось кілька "сповідей" колишніх випускників, які написали кому і за яких обставин давали взятки в університеті. Приєднуйтесь до цього руху. Адже сказати правду легше ніж під обстрілом підніматись вулицею інститутською. Це ваш шанс.

 

Як робилась наша рЕволюція

Ось рЕволюція №15 Це останній випуск і час розповісти як все було.

В кінці грудня 2013 р. у розпал передсвяткового революційного затишшя ми почали втрьох — Назар Козак (це я), Роман Ганкевич і Юрій Крукевич. Ми з Романом збирали історії з фейсбуку, живі історії людей про Євромайдан, потім я то все скорочував і шліфував, формуючи номер, а Юрій робив дизайн і версту. Крім того Роман взяв на себе все, що стосувалося вебу, викупивши нам домен, і завдяки Віктору Проданчуку організувавши хостинг. Ми робили газету, викладаючи номери на сайті, і закликаючи всіх звантажувати, друкувати і роздавати її.

Чим далі ми просувались тим більше людей долучалися. Наш проект благословив о.Василь Рудейко. Зі збором матеріалу допомогли Іван Дутка, Іван Зварчук та багато учасників нашої фейсбук-групи. З дизайном і версткою — Юрко Мориквас та Олександр Іващук. Більшість номерів газети вичитала Дарка Сироїд, а з деякими допомогли Євангеліна Чирук, Ольга Мельник та Оксана Гірчак.

Після диктаторських законів та коктейлів Грушевського виникла ідея організувати масовий друк газети і відсилати її на Схід і тут левову частку трудів взяв на себе Олексій Крапівін. Важливим був внесок в цю справу також Віти Собчак, Мар’яни Левицької та багатьох інших учасниць нашої фейсбук-групи, які друкували невеликі партії газети і віддавали їх на розсилку. В містах на Сході (Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Житомир, Вінниця, Чернігів, Сімферополь) розповсюдження газети налагодили Аліна Лізунова, Катерина Орлова, Андрій Домановський, Алла Рибіцька, Ярослав Минкин, Дмитро Цисар, Дмитро Ткачук та багато інших активістів чиї імена мені не відомі. Потужну рекламну кампанію в Інтернеті рЕволюції організувала Олеся Галканова.

Особлива подяка всім, хто писав для нас матеріали і погоджувався на публікацію своїх дописів з фейсбуку та живого журналу. Імена всіх авторів ви знайдете в номерах газети.

Нашу рЕволюцію підтримували і допомагали їй і нам в різний спосіб Галина Когут, Андрій Жовтанецький, Андрій Зелінський, Василина Думан, Отар Довженко, Сашко Федорків, Галина Бень, Орест Стельмащук, Олег Радик, Ольга Філіпова, Богдан Козак, Мар’яна Балтарович, Оксана Садова, Юля Черник, Наталка Троян, Ірина Патрон, Олена Лялюк, Василь Петрик, Ромко Зілінько, Остап Лозинський, Софія Король, Андрій Клімашевський, Лариса Осеник, Петро Ткачишин, Олена Вишницька, Тимур Бобровський, Юрій Бегляров, Любко Ходань та Маркіян Б’єнко.

Наша рЕволюція це волонтерський проект. Ми не збирали жодних фінансових пожертв. І все ж одну таку пожертву мені передали якраз перед виходом останнього номера. Юрій Левицький надіслав 200 USD. У зв’язку із закриттям проекту я передав ці кошти на Програму допомоги родинам загиблих (оскільки для фізичних осіб там був лише гривневий рахунок, то я надіслав 2 000 грн.)

Наша мета, усунення януковича від влади досягнута. І ми завершуємо рЕволюцію. Але боротьба продовжується. Тож зустрінемось на барикадах! Слава Україні!

PS Ось сайт з усіма випусками газети

Нова мета

Є дві крайнощі. Одна танцювати з радощів  над тілами загиблих, а інша заперечувати очевидне, що мету досягнуто - янукович більше не президент країни. Так, це була наша початкова мета. І дуже важливо зрозуміти завершення цього етапу. І початок нового. З новою метою - скарати януковича і його банду на смерть.

Нова зброя

Знаю багатьох "революціонерів", які нічого не робили, але, які знають як все тепер має бути. Чую крики про перемогу і звуки дискотеки, що заглушає плач і біль страждання. Бачу роблять кар'єру на тілах загиблих і катів та зрадників українського народу, які приміряють на себе шати невинності. І я не маю відповідей на багато питань.

Та все ж для мене революція закінчилась. Це відчуття з'явилось у п'ятницю. Коли я йшов урядовим кварталом і бачив замість шеренг вв і беркуту блокпости повстанців. І воно підсилилось в суботу, коли я був у межигір'ї. І сьогодні коли януковича оголошено в розшук я не маю сумніву, що та боротьба, яка почалась в листопаді завершилась.

Обставини змінились і старі методи вже не дієві. Шолом на голові та арматура в руках тепер вам не допоможуть. І навіть макаров в руках. Ми повертаємось у світ до 30 листопада. Світ в якому править жадоба і ницість. Світ в якому не місце людям з гарячим серцем. Але в нас є нова зброя, якої не було тоді.

Ця революція відкрила мені очі щодо багатьох моїх знайомих і наші дороги розходяться. Бувайте! Але я знайшов багато нових відважних людей, яких не знав чи не зауважував раніше. Наша нова зброя - це мережа наших контактів. Ми тепер знайомі між собою. І ми прийдемо один одному на допомогу. Горе вам лицеміри!

Повістка

Всім страшно, але треба бути там.

Чи їхати вам? Це вирішити можете тільки ви. Зараз нема примусової мобілізації. Ваш військкомат не надішле вам повістку. Але це напад. Вони знищують наш народ. Фотографії вбитих це наша повістка.

Хто залишається вдома знайдіть спосіб як допомогти. Не чекайте, що вам хтось скаже, що робити. Вам не надішлють інструкцію. Інструкція у вас в голові. Відшукайте її. Сконцентруйтесь. Помоліться. Попросіть допомоги. Слухайте голос сумління, думайте і робіть.

Єдине добре, що сталося за цей час

Моє місто повстало. Нарешті. Треба було чекати лише три місяці. І потрібно було стільки смертей. І тепер ми всі питаємо себе чому в мене нема бронежелета і де мій калаш?

Щоб все це приготувати у нас було 23 роки незалежності. Повторю це ще раз. Двадцять три роки на підготовку.

Єдине добре, що сталося за цей час - це виросло нове покоління. І вони найбоєздатніший загін революції. Вони вірять, що ніколи не помруть, і вони не хочуть жити рабами. І сьогодні я вчуся в них.

Коли у вас виникає питання робити щось чи не робити? Треба робити.

А чи це правильно чи не правильно? Правильно, бо не правильна тепер тільки бездіяльність.

Нова країна

Оглядаючись назад на ту країну в якій я жив і яка як мені здавалося не була здатна до повстання я бачу, що вона і далі не здатна. Та країна не змінилась, але я переїхав в іншу.

Люди які мене тоді оточували в більшості своїй залишились тим ким були і там де вони були. Вони і далі  роблять те що робили. Але зате я побачив багато інших людей, яких я не знав раніше. І в більшості це саме вони відважились на боротьбу.

Нова країна виявилась зовсім поруч. І я її не бачив тільки тому що не шукав.

Смирення

Не все відбувається так як ми того хочемо, чи так як ми вважаємо, що воно правильно. Все відбувається часто незалежно від нас. І часто ми нічого не контролюємо. І навіть тоді, коли нам все вдається, ми часто не знаємо як.

То чи значить що нам треба прагнути контролю, брати все в свої руки і з важним виглядом насуплювати брови? Можливо краще практикувати смирення. Яке полягає не в тому щоб нічого не робити, але щоб робити не вимагаючи за це винагороди, щоб робити те що маємо не залежно від того хто що робить чи не робить поруч з нами, і робити не залежно від шансів на позитивний результат.

Творче роздратування

Рано чи пізно тебе викидає  з потоку на берег і ти як риба хапаєш повітря, але годі надихатись. І ти хочеш ще.

Навіть якщо воно вже не повернеться, то залишиться світлим спогадом. Як поворотний пункт життя. Пройшовши який ти вже ніколи не будеш такою як була.

Якщо це затишшя перед бурею, то як ви готується до бурі?

Персональна революція

Революція має різні рівні. Крім всіх цих подій, що відбуваються на екранах - зустрічей, переговорів і голосувань. Є події персональні. Що відбуваються не з кимось десь там, а тут в моєму, твоєму, тих хто з нами поруч житті.

Ну що б здавалося з того, що ти береш кидаєш все, їдеш за пятсот кілометрів на схід і стоїш в ночі на грушевського з патиком в руках готовий розтрощити комусь голову. Що з того, що ти стаєш волонтером на кухню і доранку ріжеш канапки. Чи записуєшся медсестрою в медичну службу і цілу ніч миєш людям очі від газу, бинтуєш ноги зранені шрапнеллю. Чи що з того що ти замість відпочинку в суботу роздаєш людям листівки перед супермаркетом. Чи сидиш на барикаді перед військовою частиною, часто в компанії лише кількох самовідданих фанатів як ти. А в той час твоє місто, твої друзі і знайомі живуть своїм звичним життям. Так наче це все їх не стосується, так наче їм насрати. І навіть ті хто на словах разом з тобою, часто палець об палець не вдарять щоб наблизити перемогу. То що з того?

Я бачу це як школу життя. Як унікальну нагоду врешті відівчитись озиратись на інших, а привчитись концентруватись на меті і йти до неї, всупереч спротиву середовища, всупереч власним лінощам і страхам. Ми вчимося самі знаходити собі діяльність, вчимось допомагати іншим і просити в інших про допомогу, ризикувати, ставити на кін справді важливі речі заради абстрактних ідей свободи і гідності, ми вчимось бути вільними людьми.  Було б великою  помилкою це пропустити марнуючи життя на парах чи безглуздій нікому не потрібній роботі.

Крім революції загальної є персональна революція. І ця друга значно важливіша. І вона доступна кожному.

Дуже корисна фраза

Ми часто проходимо повз можливості, які виникають. Часто відмовляємось від допомоги, яку нам пропонують. І часто самі себе заганяємо в глухий кут. А потім звинувачуємо у своїх проблемах інших.

Як це лікується? Звичкою не давати відповідь одразу. Почекати. Осмислити. Зважити.

Тому перша фраза, яку треба навчитись говорити звучить так: "Дякую вам, мені треба подумати. Я відповім".

Нами часто хочуть маніпулювати, але часто нам хочуть допомогти.

Еліта

Чому ці хороші люди ведуть себе як зарозумілі ідіоти? Чому вони дивляться лише під свої ноги і думають що довкола всі гірші від них?

І я питаю як? Як з цією філософією тотального нарцисизму ми маємо перемогти?

Де смирення і де служіння? 

Вас підтримають

Знаю, що багато хто читаючи попередній допис  питав: "а що я можу зробити?", "які в мене засоби впливу і які повноваження?", "хто мене послухає?", і "кому я можу довіряти?"

Знаю, бо ставив ці питання собі відколи опинився під наглядом цієї системи, ще у школі (за дитячий садочок точно не пригадую). Але тепер все це неправильні питання.

Після коктейлів Грушевського в кожної падлюки тепер трясуться колінка, бо вони тепер знають, може за останніх півстоліття вперше вони тепер побачили, що з ними панькатись ніхто не буде.  Дуже багато людей напоготові, тільки чекають хто ж перший почне бій. Не бійтесь починати. Вас підтримають.

Розповім історію, яка сталася напердодні Йордану в суботу, коли Київ готувався до мітингу з черговими теревенями і коли ще не пахло смаленим, але вже були проголосовані закони і дух Грушевського витав у повітрі.

Я підписався роздавати листівки в метро. Так в свої сорок років я вирішив згадати молодість, загітувавши на акцію ще свого родича і знайомого американця. Уявіть собі перехід між станціями Льва Толстого і палац Спорту, один з тих божевільних переходів київського метро, коли з поривом прохолодного вітру від поїзда,що  прибув, на вас раптом суне пару сотень забембаних життям трудівників мегаполісу, ну і я такий з жовто-синім прапором поверх куртки і пачкою листівок в руках.

Там всюди камери і пости міліції. І через хвилин десять нашої роботи на горизонті намалювався силует прапорщика доблесної української міліції. Звичайно я не знав чим то все закінчиться, але після короткої дискусії на тему, яка ж мова державна в Києві, я почув співучою українською роз'яснення, що існує заборона на розповсюдження листівок у метро. Ну раз існує така заборона, то ми підем, тим більше, що в метро ще багато інших станцій, де потрібно розповсюджувати листівки.  Але не тут то було.

Оскільки наші мовні дискусії тривали якийсь час і були скажімо так не на дуже тихих тонах. Народ завівся. Хоча я попрямував до ескалатора, проте один з наших листівочників, який виявився за сумісництвом кваліфікованим юристом, поцікавився у прапорщика, а яким пунктом в тих правилах та заборона записана. Випадкові перехожі також приєднались до дискусії і прапорщик взагалі пошкодував, що пішов у цей перехід. Після тої суперечки, кілька людей вирішили нам допомогти з листівками і довелось бігти за добавкою.

Висновок. Якщо на вас наїзджають чиніть спротив. Не бійтесь йти на загострення. Вас підтримають. Зараз такий час. Використайте можливості, що перед вами відкрились

PS 

Де починається підрозділ беркут

Під вашим носом. На кожному кроці.

Він стоїть на вході до університету, вимагаючи показувати посвідчення особи, так наче це секретний обєкт, він зустрічає вас в кожному кабінеті,  луплячи сходу вас по голові "ви що не бачите ?! тут люди працюють" (а ви хто? ви ж не люди), він єхидно посміхаючись зустрічає вас у кожній аудиторії, на кожній лекції, на кожному семінарі, на кожному колоквіумі, на кожному заліку та іспиті і на кожному захисті кваліфікакційних робіт методично змішуючи вас із лайном. Він захищає кожну нараду і кожні збори, на яких ніхто не може донести свою думку, бо як він навіть її і висловить, то зазнає всезагального осуду за буйне слабоумство. 

Він багатоликий. Йому ім'я легіон. І перед ним завжди живий щит.

Як же ж зацідити йому по мармизі? Який рецепт того коктейлю, що його спалить?

І де ж той "правий сектор" відважного студентства, з палкими серцями і завзяттям, де ж ті порядні викладачі, які не бояться гребти проти течії, де мудрі керівники, які готові вести за собою людей?

Стабільність

Чим класна робота в університеті? Своєю стабільністю.

Щоб не відбувалося довкола універ стоятиме. Тут завжди буде той самий ректор. Ті самі колеги яких переобиратимуть на нові терміни до дрімучої старості. Тут завжди будуть люди, яким ой як треба цей наспрравді мало що тепер вартий диплом. Яким треба заліки, іспити, курсові і дипломні. Чи ті кому треба репертиторство для вступу (їх тут називають козликами). Тут завждти буде держ бюджет багатоміліонний, який буде кому поділити. І тут завжди буде престиж (це особливе відчуття коли тобі здається, що люди переймаються до тебе особливою повагою тільки за те що ти тут працюєш). І тут завжди будуть залякані студенти. Витерши ноги об яких ви завжди зможете потішити своє его.

І усе це варте того щоб кожного семестру заповнювати пачки нікому не потрібних паперів, вислуховувати безглузді відповіді на так само безглузді питання, читати сотні сторінок плагіату і з поважним виглядом заповнювати сотні заліковок, а ще привчити себе мовчазно слухати лицемірні теревені на зборах та забавах.  Бо стабільність важливіша понад усе.

Але одного разу на дверях головного копусу почеплять листок А4 паперу з вашою фотографією і двома датами та коротким текстом. І стабільність закінчиться.

Реальності

Десь там гинуть люди, хтось сидить, когось викрали, купа поранених підпільно лікується, хтось переховується, когось переслідують, але тут же поруч скільки людей, яким байдуже до чужого болю, які собі ні в чому не відмовляють, живуть звичайним життям і ще й проклинають тих, хто вийшов боротись. Кожен в своїй реальності. То яка з них для вас правдива?