Ну що б здавалося з того, що ти береш кидаєш все, їдеш за пятсот кілометрів на схід і стоїш в ночі на грушевського з патиком в руках готовий розтрощити комусь голову. Що з того, що ти стаєш волонтером на кухню і доранку ріжеш канапки. Чи записуєшся медсестрою в медичну службу і цілу ніч миєш людям очі від газу, бинтуєш ноги зранені шрапнеллю. Чи що з того що ти замість відпочинку в суботу роздаєш людям листівки перед супермаркетом. Чи сидиш на барикаді перед військовою частиною, часто в компанії лише кількох самовідданих фанатів як ти. А в той час твоє місто, твої друзі і знайомі живуть своїм звичним життям. Так наче це все їх не стосується, так наче їм насрати. І навіть ті хто на словах разом з тобою, часто палець об палець не вдарять щоб наблизити перемогу. То що з того?
Я бачу це як школу життя. Як унікальну нагоду врешті відівчитись озиратись на інших, а привчитись концентруватись на меті і йти до неї, всупереч спротиву середовища, всупереч власним лінощам і страхам. Ми вчимося самі знаходити собі діяльність, вчимось допомагати іншим і просити в інших про допомогу, ризикувати, ставити на кін справді важливі речі заради абстрактних ідей свободи і гідності, ми вчимось бути вільними людьми. Було б великою помилкою це пропустити марнуючи життя на парах чи безглуздій нікому не потрібній роботі.
Крім революції загальної є персональна революція. І ця друга значно важливіша. І вона доступна кожному.