Настав час дати відповідь

Де ваші батьки?

Маю кілька питань до студентів з львівського майдану. Де ваші батьки? Що вони роблять в цей час? Можливо вони їдуть на Київ чи вивчають рецепти гарячих коктейлів, можливо вони поруч з вами на маршах вулицями Львова і стоять під Шевченком  всю ніч?

Для змін нам потрібна солідарність усього суспільства, усіх поколінь.

Якщо батьки ще не з вами спитайтесь чому? Що потрібно, щоб вони приєднались до боротьби? І зробіть те, що вони вам скажуть.

Чому? Тому що спільна мета важливіша за індивідуальні амбіції. Наша сила в єдності. Чи хтось думає інакше?

Ми, громадяни України

Ми, громадяни України, вимагаємо невідкладного підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом.

Обурені замахом на державну зраду, протизаконною зміною напряму геополітичного розвитку України та саботажем євроінтеграційних процесів, іменем України, вимагаємо від Уряди України та від Президента України після підписання Угоди про асоціацію з ЄС добровільно достроково скласти повноваження. Тим самим ви частково загладите свою вину перед українським народом, що дасть вам змогу сподіватися на пом’якшення покарання для вас та ваших поплічників.

Якщо Угода про асоціацію з ЄС не буде підписана, і Уряд України та Президент України не складуть своїх повноважень, ми реалізуємо наше право як громадян України боротись за наше майбутнє усіма доступними засобами.

Ми попереджаємо всіх осіб причетних до замаху на державну зраду: вам не вдасться уникнути справедливого народного суду!

Слава Україні!

Nafiga іти на пари, якщо треба на революцію? (Що робити далі?)

Сьогодні в 10.00 ранку я сидів на галицькій і пив чай. Десь поруч бив церковний дзвін, може в латинській катедрі, я не знаю. Простір здавався якимось плоским, і я думав що цей дзвін б'є по нашому майбутньому. Перед тим я зробив кілька дзвінків, людям яких поважаю і знаю що вони фігні не порадять, і вони мені порадили прямо протилежне до того, що подумав зробити щойно відкрив очі сьогодні зранку. Я думаю що робити далі? Повертатись до дому, до своїх прострочених дедлайнів чи залишитись до 11.00? І тут задзвенів телефон.

Я не пішов до дому, я пішов до обласної ради. Там зібралось людей двадцять і стільки ж міліціонерів. Але ось ідуть студенти універу. Одна колона, потім друга. І так поступово під радою вже тисяча людей. Лунають якісь промови, але скоро все це замінюють заряди і заряджають їх не проплачені агітатори, а студенти, які прийшли. Їх ніхто не організовував. Вони зібрались самі.

Ну все закінчилось як зажди звичайно. Хтось плавно всіх розвернув і повів до університету. Коли я туди прийшов то побачив лінійку на перше вересня. Гарно чинно всі стояли з плакатами і плескали в долоні під пильним наглядом наставників. Одна студентка, яка рішучим кроком валила звітам геть сказала, що йде організовувати іншу акцію. В 2004 ми не організовували іншу акцію, ми просто поїхали до дому і тепер все в такій жопі саме тому.

Воно дуже банально. Вся справа в кількості. І влада робитиме все щоб цю кількість зменшити. Вони пришлють ідіотів-промовців на мітинг, вони через своїх агентів візьмуть все під контроль. Ви будете чути слова що боротьба не можлива, і що все це повна фігня. Вони вже завалили нет оголошеннями про платну участь в мітингах. І навіть за тою лінійкою перед універом пильно слідкувало два автобуси беркута на одній з бічних вулиць. Бо вони знають, що коли кількість перейде критичну межу тоді їм висіти на каштанах вздовж Хрещатика.

Так що робити далі?

Ви вже знаєте відповідь. Нам потрібна кількість. І ця кількість не з'явиться одразу сама собою. Її треба створити. Як? Агітацією. Заряди на мітингах це добре. Вони розважають. І промови також. Але з таким же успіхом можна травити анекдоти.

Візьміть телефон і дзвоніть своїм друзям і знайомим. Всім! Переконуйте і пояснюйте, що час прийшов.

Вам скажуть, що ще не час, чи скажуть що їм все пофіг, чи що в них багато справ, чи навіть скажуть "так, ми з вами" і нічого не зроблять, навіть не віддзвонять, можливо вас навіть пошлють подалі. Але чи мені казати Вам, що вода камінь точить. Що кожна Ваша розмова сьогодні важлива, бо інакше туман сумнівів не розвіється. Бо інакше ви будете молодець серед овець. Але насправді довкола Вас люди, вони мають розум і очі і серце. І можливо комусь треба більше часу щоб пробудитись, адже Ви теж не одразу встаєте з ліжка як продзвенить будильник.

Когось візьміть за руку і приведіть, а когось копніть в сраку.  Ви ж знаєте що таке геометрична прогресія. Якщо кожен загітує хоча б трьох, то завтра вийде ціле місто. Нам треба мільйон людей на вулицях Києва.

Це сталося раніше ніж в грудні

В суботу 23 листопада з 10.20 і аж до 13.30 я розповідатиму про стінописи візантійських храмів.

Хто цікавиться візантійським мистецтвом і хоче про то поговорити, приходьте ! Це буде на Хуторівці в корпусі Філософсько-богословського факультету УКУ ауд. 203. 

Ви також зможете ознайомитися з навчальною програмою іконописної школи "Радруж". Отже, до зустрічі.

PS Ніколи не думали спробувати малювати ікони? Чому ні?
PSS Ну а після лекції їдем на Київ. 

Погляньте на себе своїми очима

Вам напевно це казали, що вам бракує характеру/мозгів, що на відміну від доньки цьоці Швєти, яка влаштувалась на гарну роботу в Києві ви і досі не можете заробити на своє утримання, не те щоб допомагати батькам. У вас вісім семінарів на тиждень. Вам треба щодня добиратись з майорівки/сихова в центр. У вас стипендія, якої не вистачить навіть на продукти, і робота, на якій за стогривень треба працювати добу. Ви пливете за течією, а через запилену шибку маршрутки Ваше життя пропливає повз Вас. І збірна тільки що програла французам. Вам боляче. Вам страшно. Ви в пітьмі.

А тепер викиньте всю цю херню з голови. Це не реальність. Це її деформований образ, побачений через закопчені окуляри в яких сонячний день виглядає як найтемніша ніч. Погляньте на себе своїми очима.

Ви молоді і красиві, сповнені прагнень.
Чи є сила яка зможе Вас зупинити?
Чи є трудність яка перед Вами не відступить?
Піклуйтесь про своє здоров'я.
Читайте книжки.
Закрийте акаунт в контакті.
Поїдьте з друзями в гори.
Знайдіть справу, яку б ви хотіли робити.
Знайдіть людину, з якою залишитесь до кінця життя.
Примиріться з Богом. Адже він завжди поруч. Чекає на Вас.

Де є наш дім?

Це мій район. Поруч "Індія". Коли б мені двадцять п'ять років тому сказали, що я тут проживу п'ятнадцять років я б не повірив. Я б вжахнувся.

З усіх закапелків рідного міста мене найбільше лякав саме цей. То було суто суб'єктивне відчуття і я за нього поплатився опинившись тут надовго. Це зрештою не  найгірший район Львова. Він порівняно близько від центру, то не хрущовки, тут зручна логістика і навіть є супермаркет (в якому правда я б не радив купувати кури гриль).

Так я тут живу, але чи це мій дім? Чи коли десь далеко звідси я згадую про дім, то бачу ось такий пейзаж? Ні, звичайно, бо є велика різниця між тим, де ми живемо і тим, де є наш дім.

Ми шукаємо наш дім впродовж життя, але віднаходимо його лише після смерті.

Зміна поколінь

В нас зараз найцікавіший чемпіонат за двадцять років. І збірна грає так добре як ніколи.

Якщо б це все розповісти в 1992 люди на дерев'яних лавках стадіону Україна не повірили б. Тоді Динамо Київ вигравало всі матчі чемпіонату за замовчуванням, а збірна могла програти наприклад Естонії, країні з населенням у півльвівської області.

Невідомо що буде далі, але цю футбольну осінь 2013 р. варто запам'ятати. І цю збірну також. Можливо вся  справа в новому поколінні. І можливо зміна поколінь нам потрібна не лише на футбольному полі?

Співучасники

Система це добрий цап відбувайло. На неї можна повісити власні гріхи. Адже корупція це все система, безвідповідальність і некомпетентність це все через неї. А ми тут ні причому, ці руки ніколи не крали. Але якщо припустити, що ми всі співучасники. Бо ми змовчали. Що тоді?

Чому б не сказати людям правду?

Немає студента який би не спитав себе одного дня: «Для чого я поступив у цей університет?» Так промовляє розчарування. І воно приходить завжди коли хтось обдурює наші надії.

В нас чудові буклети для першокурсників. В кращих традиціях епохи застою. З відповідним текстовим супроводом стандартних фотографій комсомольського щастя. Лише гама жовто-синя, а не червона і в орнаментиці замість серпасто-молоткастих домінують тризубні мотиви. І це не тільки в нас. Лицемірний маркетинг це норма піару університетів навіть з прозахідним дизайном.

Але якщо розповісти всю правду без прикрас. Невже від того бажання вчитись тут стане меншим. Невже, якщо ми скажемо, що в нас місцями некомфортні умови, що в нас не завжди присутнє людяне ставлення і розуміння чужих проблем, що університет аж ніяк не доброчинна організація, і що так є ризик, що ви даремно потратите п’ять років життя, невже ці слова зможуть зупинити тих, хто вирішив подати сюди документи? Адже ж люди не наївні. Навпаки люди схильні малювати в уяві чудовиськ і попри те їм вистачає відваги писати заяви на вступ.

Чому б не попередити людей про проблеми і чому б не спробувати їх подолати разом? 

Чому б ви хотіли піти з університету?

Звідки я це знаю? Після після того як я пішов з університету, тепер кого не зустріну кожен питає "Чому ти пішов?" і висуває власну версію чому. (При цьому так змовницьки з розумінням киваючи головою). Оскільки ми завжди пояснюємо вчинки інших через призму власного досвіду, то я тепер маю цілий список причин, через які люди хотіли б піти з університету. Їх сім. Я нічого не підтасовував, як мені сказали так і записав. (Підкреслю спеціально це не ті причини через, які пішов я.)

Мізерна зарплата
Особисті проблеми
Дістала кафедра, факультет, університет, одним словом колектив
Знайшов щось краще
Маразм із паперами-звітністю-перевірками.
Завелике навантаження
Відсутність перспектив

Я співставив ці причини з пірамідою Маслоу (він ніколи її не малював, її уклали на основі його праць, і є різні варіанти. Для зручності я вибрав той, де сім а не п'ять рівнів). Все співпадає.

Мізерна зарплата це значить проблеми з базовими потребами.
Особисті проблеми це відсутність безпеки.
Те що людей дістає колектив це відсутність відчуття приналежності.
Ідея з пошуком  кращого свідчить що нереалізована потреба у визнанні заслуг.
Маразм із перевірками це спосіб відбити потребу у пізнанні.
Завелике навантаження це відсутність гармонії.
А відсутність перспектив це хрест на самоактуалізації.

Не знаючи чому люди ідуть з університету не можливо зробити його одним з найкращих. Ні не в радіусі Пустомитіського району, а хоча б в Центрально-Східній Європі. Не важливо чи це станеться за нашого життя, важливо рухатись у цьому напрямку. І піраміда Маслоу найкраща дорожня карта. То в чому проблема?

Повітряні замки

Щоб зробити вирішальний крок до своєї мети нам як правило заважають надумані причини. А коли то, а коли сьо? Проте коли ми справді рішучі, коли ми постановиляємо в серці що не звернем, то всі ці причини розбиваються вщент. Навіть якщо стається щось непередбачене воно не зупиняє, бо мета має гравітацію, вона притягує і ця сила сильніша за всі повітряні замки, які ми самі собі ставимо на шляху.

Що важливіше: знання чи оцінки?

В університеті - оцінки важливіші від знань. Бо без оцінок ви не закінчите університет, а без знань - як два пальця обасфальт. Живих доказів багато довкола.

Скільки семестрів потрібно, щоб зрозуміти, що тут нікого не цікавлять ваші знання. 

Перша вчителька, клас, колектив – це поняття які залишились в минулому. Нові поняття: сесія, ECTS, модуль, талон, хабар. Це нова реальність в якій жити п’ять років. І немає способу її оминути, в суспільстві, де навіть у сфері продаж стартових пакетів операторів стільникового зв'язку треба мати диплом магістра культурології.

Вам сумно? Мені також. Але говорити про це не достатньо. Треба це змінювати. І я не знаю як. (Варіант з масовими розстрілами відпадає). Хтось може знає?  

Перший удар

Найстрашнішим завжди був перший удар. Навіть якщо потім тобі ламали ніс це було не так страшно як перший удар.

Не важливо хто його наносив (ти комусь чи тобі хтось). Перший удар звільняв.

Поки удар не нанесено сутички можна було уникнути. Після удару все закінчувалось закривавленим асфальтом. Тому це було страшно. Не через кров на асфальті, але через можливість з"їхати з теми. Це був страх перед спокусою.

Хіба не цій спокусі піддались євреї, коли спершу злякались завоювати землю обітовану? Вони злякались і потім сорок років блукали пустелею доки не вимерло ціле покоління.

Ми знаємо коли настає час для удару. І ми знаємо, що якщо зараз не зберемо волю в кулак, то потім гризтимемо лікті. І тому нам страшно. Не через удар. Через малодухість. Але єдиний лік від неї це перший удар. Бо він звільняє.

Що значить: ліву щоку

Коли з вами вчиняють несправедливо, коли вас принижують чи наступають на болючий мозоль, як ви реагуєте? Мене це обурює і рано чи пізно мені зносить дах. Але це як гасити вогонь вогнем. Злість породжує іншу злість і за мить ненависть вже в квадраті.

Що ж робити? Мені радили рахувати до двадцяти п'яти. Нє, серйозно, ви уявляєте ситуацію як вас виштовхують з матами з маршрутки, а ви стоїте і рахуєте до двадцяти п'яти ?! Ок, є хитріша порада. Відкласти помсту до завтра. Так ви обманюєте себе, бо наче і не пробачили образи, але і не накоїли більших дурниць. До завтра ви охолонете і подумаєте: а воно мені треба? І ніби все гаразд. Та чи справді це так? Чи не залишиться після цього осад на душі, який не так просто буде віддерти як він зачерствіє? І перша і друга техніка не вирішують проблеми, вони лише гіпотетично можуть нас стримати від дій, щоб не примножувати ненависті, але вони її не ліквідують, навпаки консервують у нас під серцем. І рано чи пізно вона просте отруйним врожаєм зла.

Хочу поділитись тим що я недавно відкрив, хоч знав про це давно і читав про це не раз і не раз мені про це говорили. Не залежно від ваших релігійних переконань спробуйте в ситуації коли вас дістали, замість кидатись як бик на червоне чи хитромудро снувати план вишуканої помсти, попросити для цих людей добра. Скажіть про себе: нехай у них все буде добре. І відкажіть мовчазно молитву. Це можна зробити і в тих випадках коли ми когось судимо зверхнім поглядом, чи коли бачимо когось у біді.

Хвилина нашої уваги, нашого доброзичливого зосередження на проблемі іншої людини будь то її злоба, її падіння чи її біль може змінити все. Не знаю наскільки для тієї людини, але для нас однозначно. Спробуйте. Ви не пошкодуєте. І не забудьте мені прислати відгук. 
 

Здавайте кожну сесію, так наче вона остання

На першій своїй лекції на потоці я поставив в аудиторії проектор. Мені пішов тиждень щоб дістати це чудо техніки призначене лише для загально університетських подій. В 2002 році поява світла на великому екрані справила таке враження на студентів, що аудиторія втонула в аплодисментах. І коли після лекції були аплодисменти знову, я подумав, що це хороший початок.

Власне спочатку хорошого було мало. Мої лекції були перевантажені фактажем та не дуже якісними ілюстраціями. Я ніяк не міг досягти пропорційності викладу матеріалу і на теми ближчі до наших днів не вистачало ні часу ні сил. Були проблеми з дисципліною. Іноді в сонячні весняні дні аудиторія порожніла наполовину. Але загалом з кожним роком намічався прогрес.

Допомагали відгуки і підтримка колишніх слухачів курсу. Я почав більше зосереджуватись на загальній картині відкидаючи несуттєві нюанси. І кожен рік оновлював кожну лекцію. Тож вони ставали дедалі кращі. Потім прийшло розуміння, що це не може тривати вічно. Що є своя межа.

В останній мій семестр в університеті останню лекцію перефразувавши Марка Аврелія я завершив словами: здавайте кожну сесію так наче вона остання. Ті тридцять найстійкіших фанатів, які були в аудиторії (половина з них це старшокурсники які прийшли згадати молодість) радісно засміялись. Подумали, що прікалуюсь.

Тоді я говорив не стільки про них, як про себе.  Я так читав лекції в той семестр, наче він останній.   

Після дванадцяти років праці в університеті я написав заяву на звільнення за власним бажанням. Вчора вона набула чинності. І тепер я на свободі.

Це рішення прийшло раптово. Я не планував наперед, адже інакше обрав би для цього кінець року, а не другий місяць навчання. Але це не було спонтанно. І прокручуючи стрічку спогадів я знаходжу багато підтверджень того, що рішення визрівало тривалий час. 

Можливо все почалось ще в червні 2006 р., коли я питав колишню завідувачку моєї кафедри, чому вона йде з роботи, чому не залишиться далі викладати? Мудра і тактовна Раїса Василівна Шиян посміхнулась і тихо відповіла: «Назаре, ви все потім зрозумієте».  

Я тепер розумію ці слова як заклик думати не про чужі рішення, але про власне життя. Не важливо чому хтось, зробив якийсь вчинок, важливо що далі робити нам.

Зараз сам час написати, що я дістав роботу на мільйон доларів чи виграв в лотерею чи емігрую у США. Це був би щасливий кінець звичайно. Але це не так. Я залишаюсь з однією робою замість двох, на якій щоб заробити мілійон доларів треба працювати пару століть. Я не купував лотерейних квитків. І не подавав документів на виїзд до США. Я там де і був і з тим що мав. І для мене це не кінець, а новий початок.

Хоча на цьому роздоріжжі мені виявилось не по дорозі з університетом, але не з Вами. Я читатиму лекції час від часу, про що Вас інформуватиму і буду радий бачити Вас, якщо Ви прийдете. Я вестиму цей блог і надалі відповідатиму на Ваші імейли та месиджі на фейсбуці і на телефонні дзвінки. І я буду щасливий, якщо зможу підказати відповіді на питання, які хвилюють Вас. 

Все як завжди. Все як колись. Тож поширте цю добру новину :)