Здавайте кожну сесію, так наче вона остання

На першій своїй лекції на потоці я поставив в аудиторії проектор. Мені пішов тиждень щоб дістати це чудо техніки призначене лише для загально університетських подій. В 2002 році поява світла на великому екрані справила таке враження на студентів, що аудиторія втонула в аплодисментах. І коли після лекції були аплодисменти знову, я подумав, що це хороший початок.

Власне спочатку хорошого було мало. Мої лекції були перевантажені фактажем та не дуже якісними ілюстраціями. Я ніяк не міг досягти пропорційності викладу матеріалу і на теми ближчі до наших днів не вистачало ні часу ні сил. Були проблеми з дисципліною. Іноді в сонячні весняні дні аудиторія порожніла наполовину. Але загалом з кожним роком намічався прогрес.

Допомагали відгуки і підтримка колишніх слухачів курсу. Я почав більше зосереджуватись на загальній картині відкидаючи несуттєві нюанси. І кожен рік оновлював кожну лекцію. Тож вони ставали дедалі кращі. Потім прийшло розуміння, що це не може тривати вічно. Що є своя межа.

В останній мій семестр в університеті останню лекцію перефразувавши Марка Аврелія я завершив словами: здавайте кожну сесію так наче вона остання. Ті тридцять найстійкіших фанатів, які були в аудиторії (половина з них це старшокурсники які прийшли згадати молодість) радісно засміялись. Подумали, що прікалуюсь.

Тоді я говорив не стільки про них, як про себе.  Я так читав лекції в той семестр, наче він останній.   

Після дванадцяти років праці в університеті я написав заяву на звільнення за власним бажанням. Вчора вона набула чинності. І тепер я на свободі.

Це рішення прийшло раптово. Я не планував наперед, адже інакше обрав би для цього кінець року, а не другий місяць навчання. Але це не було спонтанно. І прокручуючи стрічку спогадів я знаходжу багато підтверджень того, що рішення визрівало тривалий час. 

Можливо все почалось ще в червні 2006 р., коли я питав колишню завідувачку моєї кафедри, чому вона йде з роботи, чому не залишиться далі викладати? Мудра і тактовна Раїса Василівна Шиян посміхнулась і тихо відповіла: «Назаре, ви все потім зрозумієте».  

Я тепер розумію ці слова як заклик думати не про чужі рішення, але про власне життя. Не важливо чому хтось, зробив якийсь вчинок, важливо що далі робити нам.

Зараз сам час написати, що я дістав роботу на мільйон доларів чи виграв в лотерею чи емігрую у США. Це був би щасливий кінець звичайно. Але це не так. Я залишаюсь з однією робою замість двох, на якій щоб заробити мілійон доларів треба працювати пару століть. Я не купував лотерейних квитків. І не подавав документів на виїзд до США. Я там де і був і з тим що мав. І для мене це не кінець, а новий початок.

Хоча на цьому роздоріжжі мені виявилось не по дорозі з університетом, але не з Вами. Я читатиму лекції час від часу, про що Вас інформуватиму і буду радий бачити Вас, якщо Ви прийдете. Я вестиму цей блог і надалі відповідатиму на Ваші імейли та месиджі на фейсбуці і на телефонні дзвінки. І я буду щасливий, якщо зможу підказати відповіді на питання, які хвилюють Вас. 

Все як завжди. Все як колись. Тож поширте цю добру новину :)