Немає студента який би не спитав себе одного дня: «Для чого я поступив у цей університет?» Так промовляє розчарування. І воно приходить завжди коли хтось обдурює наші надії.
В нас чудові буклети для першокурсників. В кращих традиціях епохи
застою. З відповідним текстовим супроводом стандартних фотографій
комсомольського щастя. Лише гама жовто-синя, а не червона і в орнаментиці
замість серпасто-молоткастих домінують тризубні мотиви. І це не тільки в нас.
Лицемірний маркетинг це норма піару університетів навіть з прозахідним
дизайном.
Але якщо розповісти всю правду без прикрас. Невже від того бажання
вчитись тут стане меншим. Невже, якщо ми скажемо, що в нас місцями некомфортні
умови, що в нас не завжди присутнє людяне ставлення і розуміння чужих проблем,
що університет аж ніяк не доброчинна організація, і що так є ризик, що ви
даремно потратите п’ять років життя, невже ці слова зможуть зупинити тих, хто
вирішив подати сюди документи? Адже ж люди не наївні. Навпаки люди схильні
малювати в уяві чудовиськ і попри те їм вистачає відваги писати заяви на
вступ.
Чому б не попередити людей про проблеми і чому б не спробувати їх
подолати разом?