Що можна, а чого не можна

Як вас притискають до стіни і б’ють в щелепу справа, то у вас по суті є два варіанти. Вдарити у відповідь або підставити ліву щоку. І один і другий варіант має свої за і проти. Що не можна робити в такій ситуації, так це стояти і втикати. 

Змінити все

На парламентських виборах в 1994-му, перших в незалежній Україні, на проспекті Шевченка, 15 на висоту трьох поверхів вивісили вертикальні жовті штандарти з чорним знаком подібним на свастику. Машини зупинялися, люди дивувалися, що це таке? На 12-ому каналі в дебатах кандидати в депутати приходили в чорних сорочках і зі сталевим поглядом в очах розповідали про український соціал-націоналізм. Кожен паркан в місті був заклеєний агітками з тим самим знаком по середині. Їх було так багато що аж рябіло в очах.

В день виборів прийшов момент істини. Тоді, не переміг ніхто. Ні, за них голосували і в деяких округах вони набрали і були навіть на другому місці. Але цього було замало. Тоді переможець забирав усе.

Пройшло вісімнадцять років.

Свобода у Верховній Раді. Вони змінили назву, знак і лідера, і з того старого складу не залишилось майже нікого, але дехто пройшов весь шлях до кінця. Ця історія успіху свідчить:  хто йде до мети, які б мізерні не були його шанси, якщо він проявить наполегливість, то кудись, колись таки прийде.

PS Тепер подивимось як - що вони там наобіцяли ? - рука не здригнеться змінити все.

Бандера би їх постріляв

Переважно люди говорять те, що від них очікують, а переконання, більшість міняє з легкістю шкарпеток. Адже головне це робота, статус в суспільстві, майно. Чи не так? 

От лайно...

Можна дякувати жителям донбаса, але скільки народу в нас опосередковано співпрацює з ригами (навіть своїм сопливим ниттям) і при цьому кажуть: Бандера би їх постріляв. 

Справді? Бандера би всіх постріляв.

Кому важко зробити вибір, радійте: вам не треба нікого стріляти, достатньо проголосувати.

Те що ми зробимо

П’ята ранку. Готель «Советский». Москва. Тут колись мешкали Арнольд Шварценеггер, Маргарет Тетчер, Інідіра Ганді і Чак Норіс. Що тут роблю я? В мене сьогодні доповідь на конференції. Залишилось кілька годин. Презентація майже готова і екран ноута виїдає очі. Пора йти спати, але я думаю. Може все невдало, стільки зусиль надаремне, може мене чекає невдача? Виголосити доповідь – єдиний спосіб це з’ясувати.

Виходжу з метро. В який мені бік? Дрібний дощ моросить Тверську. Нарешті знайшов. Велика кімната. Людей п'ятдесят. Доповіді. Перерва. Перевіряю презентацію. Знову доповіді. І ось вже називають моє ім’я. Іду на місце. Читаю вступні слова, пояснюю тему. Темрява першого порожнього слайду вкриває екран. Сортую папери, хтось обережно вмикає настільну лампу. Аудиторія затихає. Я готовий. Пора.

Який би не був досвід, скільки б чого ми не прочитали, не навчились і не дізнались ніколи не має гарантій від невдачі. Суперник – це не аудиторія. Навпаки аудиторія наш союзник. Ми працюємо для людей, які нас слухають, ми боремось за їхню увагу з надією, що вони не пошкодують про час, який затратили. Наш суперник – це голос сумніву, червоточина невпевненості, тля, що роз’їдає з середини, паралізує волю.

Одна моя знайома колись перед публічним виступом сказала, що знову зможе радіти лише після того як все закінчиться, так наче можливість розповісти людям про свою справу це страшна тортура. Я бачив колегу зі столітнім стажем викладання, який хвилювався перед лекцією для нової групи, майже як перестрашений аспірант перед попереднім захистом дисертації, бо там стопроцент пустять йому кров. Перед аудиторією страх відчувають усі. Це справді складно вийти до людей і почати їм щось розповідати, написати текст і його опублікувати. Але все важливе в житті складно: освідчитись в кохані складно, і народи дитину складно, і достойно вмерти також складно.

Стівен Кінг написав, що колись він вважав, що наше життя має служити для творчості, і його стіл стояв в центрі великої кімнати, і він пив, і курив, і нюхав, і в цьому мареві, в цьому кошмарі інтоксикації писав; а потім його збила машина, і він мало не вмер, і після багатьох місяців лікування, коли його немічного посадили за стіл (який тепер стояв під сходами при стіні в куті), і він знову почав писати, тоді він зрозумів, що творчість працює на службі в життя.

Що ми думаємо про себе, свої сили, здібності, свій талант чи його відсутність – все це не має значення. Значення має те, що ми зробимо.  

Its now or never

Він найшвидший рукотворний об’єкт в Сонячній системі і кажуть скоро вийде в міжзоряний простір. Його запустили в 77-му, 35 років тому назад. Це Вояджер-1, американський космічний зонд.

Чому саме тоді? Бо була така можливість, планети так зійшлися, що Вояджер-1 міг скористатися їхніми гравітаційними полями «перескакуючи» від одної до іншої якраз в потрібний момент набуваючи прискорення. Якщо б Вояджер запустили через рік, через два, чи двадцять два, він би і близько не долетів так далеко навіть за 350 років.

Є такі миттєвості, коли рішення не можна відкладати на потім, думати і зважувати, чухати потилицю і сидіти на задниці, коли треба діяти, бо наступного шансу не буде.

Слова несказані, справи незроблені, мрії нереалізовані лежать в домовині зволікання. Коли обставини так складаються унікально, що спеціально їх так не скласти вже ніколи, хіба це випадковість?  Нам їх дано, бо нам підсилу з ними дати раду. Тому, не має бути в нас страху.

Абсурдна медитація горобця над насінням соняшника

Насіння соняшника вдарилось об вистелену камінчиками доріжку парку. Горобець підскочив і рвучко вхопив першу ліпшу насінину. Він не встиг її проковтнути як відчув, що його ногу щось боляче стиснуло і смикнуло вбік. Сільце. 

Хто і для чого ловить тепер горобців ? Ця думка майнула в його голівці в мить, коли темний мішок заслонив світ перед очима. Що буде далі? Куди його несуть? Що зроблять із ним? Скільки минуло часу? 

Життя горобця зазвичай коротке і стрімке, здавалося тепер тягучою вічністю. Він мав час подумати, осмислити онтологічні проблеми, пізнати всі тонкощі екзистенціального дискурсу. 

Він зрозумів, що насіння соняшника не є цінністю, за яку варто віддати життя. Що насіння соняшника багато і що не варто кидатись за всім, що падає до ніг, бо деяке з цього насіння кинуте лише для того, щоб заманити горобця у сільце, позбавити його свободи, яка і є справжньою цінністю. 

Але він також відчував, що саме тепер, сидячи в у мішку і позбавлений свободи пересування, з кожним новим помислом він ставав чимраз вільнішим, як ніколи до того раніше. Навіть коли зі своєю рідною зграєю він ширяв над сміттєзвалищем у Грибовичах, навіть тоді він не знав такої свободи. 

Вона не у просторі і не у часі, – думав горобець – справжня свобода це свобода від часо-просторового рабства, в якому пов’яз цілий світ. Ця думка настільки потрясла, настільки розширила його світосприйняття, що він відчув нестримне бажання поділитись нею зі своїми побратимами. Повідати всім горобцям і понад те, усьому птаству шлях до свободи. Та саме в цей момент невблаганна рука долі скрутила йому шию. 

   

Інколи

Інколи важко стримати свій гнів і можна сказати зайве. Інколи бракне слів щоб висловити те що хочеш. 

Повернення

Як складно повертатись. Не фізично. Ментально. До рутини. Все треба освоювати наново. Все дається складніше. І те що ти собі запланував немає нічого спільного з твоїми реальними можливостями.

Питаєш себе: а воно того варта? Для чого виходити з ріки, якщо все одно повернешся назад і це повернення завжди болюче? Чи не краще гребти за течією і не придумувати собі проблем? Не знаю, може й так, але треба мати з чим порівнювати. Якщо сидіти на місці, то не буде ані порівнянь, ані подібних запитань. Нірвани теж не буде. 

Scream

Випускники прийшли на кафедру випити вина і з’їсти цукерки. Ну там всякі промови і таке інше. Але ось ми вже на сходах універу. Фотографії на пам’ять і їм скоро йти забирати дипломи. Розмовляєм. Підходить Назар Михавків і розповідає як йому запам’яталося, коли він був ще на другому курсі, і я на лекції сказав кілька слів англійською мовою. Юля Шукрута, яка стоїть поруч округляє очі, і змовницьки посміхаючись каже, що вони тоді не знали, що то таке робиться з універом.

Я теж пам’ятаю цей момент. Рік може 2008, весна, 313-та аудиторія, найбільша в нас на факультеті і два потоки разом, тобто людей стоп’ятдесять.

Яке навчання? Сонце світить за вікном. Може це передостання лекція. Вже кінець курсу. Вони помірно шумлять останні двадцять хвилин. І в мене уривається терпець.

Не хочу більше перекрикувати цей шум. Драматична пауза. Набираю повні легені повітря і вклавши почуття:

F*** you everybody ! 

Таке не заплануєш. Я не мав поняття, яка буде реакція. На секунду настала тиша, але вона миттєво скресла і аудиторія втонула в аплодисментах з гулом схвалення, що лавиною з віддалених парт розбив стіну за моєю спиною.

Це хоче сказати кожен другокурсник, який оглядаючись на перший рік навчання питає себе: а для чого воно мені це все треба ?

Навчання, яким би воно не було, все одно краще ніж безглузде вбивання часу. Так, я з вами і мені також не просто. Систему не легко змінити. Але давайте зараз тут на цій ділянці фронту на цій лекції на цих півтора години проламаєм стіну.

Я вдячний всім, хто був тоді зі мною і тим хто є і тим хто має прийти.    

Ті самі граблі?

Як важко людям двічі пояснювати одне і те саме. Людина погодилась з аргументами, ти вважаєш питання закритим. А тоді знову ті самі граблі боляче луплять в чоло.

В мене є здогад. Насправді чужа твердолобість тут нідочого. За інших обставин вона викликала б лише співчуття. Ця біль це сигнал. Ми збились зі шляху. Ми не робимо те, що маємо робити. Відповідь поруч, треба лише прислухатись до голосу сумління. 

Вихваляння і плачі

Є люди, які завжди вихваляються. Навіть, коли вихвалятись немає чим.
Є люди, які вічно плачуть. Навіть, якщо їм живеться ліпше всіх.

Не треба випендрюватись і не треба плакатись. Завжди є хтось крутіший від нас, і завжди комусь значно гірше ніж нам. Краще менше думати про себе і більше допомагати ближнім.

Вузька дорога

Кажуть, що ми живемо лише раз, але хіба життя це лише тут і тепер?

Кажуть, що треба у житті все спробувати; хто це каже хай вип’є отруту.

Кажуть, що щастя не в грошах, а в їх кількості, чи у владі, чи в популярності, але чому тоді всі вони нюхають кокс, це від надлишку щастя?

Кажуть, що треба жити «як всі», але хіба ви хочете туди куди веде широка дорога, якою йдуть всі?

Тому сказано: шукайте вузьку дорогу. Хто шукає той знайде.