Виходжу
з метро. В який мені бік? Дрібний дощ моросить Тверську.
Нарешті знайшов. Велика кімната. Людей п'ятдесят. Доповіді. Перерва.
Перевіряю презентацію. Знову доповіді. І ось вже називають моє ім’я. Іду на
місце. Читаю вступні слова, пояснюю тему. Темрява першого порожнього слайду вкриває екран. Сортую
папери, хтось обережно вмикає настільну лампу. Аудиторія затихає. Я
готовий. Пора.
Який
би не був досвід, скільки б чого ми не прочитали, не навчились і не дізнались ніколи не має
гарантій від невдачі. Суперник – це не аудиторія. Навпаки аудиторія наш
союзник. Ми працюємо для людей, які нас слухають, ми боремось за їхню увагу з
надією, що вони не пошкодують про час, який затратили. Наш суперник – це голос сумніву,
червоточина невпевненості, тля, що роз’їдає з середини, паралізує волю.
Одна
моя знайома колись перед публічним виступом сказала, що знову зможе радіти лише
після того як все закінчиться, так наче можливість розповісти людям про свою
справу це страшна тортура. Я бачив колегу зі столітнім стажем викладання, який
хвилювався перед лекцією для нової групи, майже як перестрашений аспірант перед
попереднім захистом дисертації, бо там стопроцент пустять йому кров. Перед
аудиторією страх відчувають усі. Це справді складно вийти до людей і почати їм
щось розповідати, написати текст і його опублікувати. Але все важливе в житті складно:
освідчитись в кохані складно, і народи дитину складно, і достойно вмерти також
складно.
Стівен
Кінг написав, що колись він вважав, що наше життя має служити для творчості, і
його стіл стояв в центрі великої кімнати, і він пив, і курив, і нюхав, і в
цьому мареві, в цьому кошмарі інтоксикації писав; а потім його збила машина, і
він мало не вмер, і після багатьох місяців лікування, коли його немічного
посадили за стіл (який тепер стояв під сходами при стіні в куті), і він знову
почав писати, тоді він зрозумів, що творчість працює на службі в життя.
Що
ми думаємо про себе, свої сили, здібності, свій талант чи його відсутність – все
це не має значення. Значення має те, що ми зробимо.