Насіння
соняшника вдарилось об вистелену камінчиками доріжку парку. Горобець підскочив
і рвучко вхопив першу ліпшу насінину. Він не встиг її проковтнути як відчув, що його
ногу щось боляче стиснуло і смикнуло вбік. Сільце.
Хто і для чого ловить тепер
горобців ? Ця думка майнула в його голівці в мить, коли темний мішок заслонив
світ перед очима. Що буде далі? Куди його
несуть? Що зроблять із ним? Скільки минуло часу?
Життя горобця зазвичай коротке
і стрімке, здавалося тепер тягучою вічністю. Він мав час подумати, осмислити
онтологічні проблеми, пізнати всі тонкощі екзистенціального дискурсу.
Він
зрозумів, що насіння соняшника не є цінністю, за яку варто віддати життя. Що
насіння соняшника багато і що не варто кидатись за всім, що падає до
ніг, бо деяке з цього насіння кинуте лише для того, щоб заманити горобця у
сільце, позбавити його свободи, яка і є справжньою цінністю.
Але він також відчував,
що саме тепер, сидячи в у мішку і позбавлений свободи пересування, з кожним
новим помислом він ставав чимраз вільнішим, як ніколи до того раніше. Навіть коли зі своєю рідною зграєю він ширяв над сміттєзвалищем у Грибовичах, навіть тоді
він не знав такої свободи.
Вона не у просторі і не у часі, – думав горобець
– справжня свобода це свобода від часо-просторового рабства, в якому пов’яз
цілий світ. Ця думка настільки потрясла, настільки розширила його
світосприйняття, що він відчув нестримне бажання поділитись нею зі своїми
побратимами. Повідати всім горобцям і понад те, усьому птаству шлях до свободи. Та
саме в цей момент невблаганна рука долі скрутила йому шию.