По один бік барикад

Як дивитись на помилки учнів? Без осуду. Завжди питайте чому?

Помилка учня для наставника це нагода вдосконалити метод навчання і допомогти учневі на його шляху. (Нажаль для багатьох це лише привід щоб витерти ноги об інших). 

Викладачі зі студентами по один бік барикад і в нас спільний ворог: невігластво. 

Найкраща кваліфікаційна робота

Кваліфікаційні роботи це щось не справжнє. За них звичайно дають кваліфікаційні рівні та наукові ступені, але якщо існує інша реальність окрім папірців – реальність знань, реальність роздумів, реальність дискусій, реальність поваги серед колег, вся та реальність, яку не відображають жодні рейтинги і жодні формальні критерії – якщо для вас існує ця реальність, тоді кваліфікаційні роботи не справжні.

Ось аналогія: професійний спорт. Там також є кваліфікаційні забіги, заїзди чи поєдинки і хоч від того багато залежить, але всі знають, що то ще не воно – не головне змагання.

Важливо не плутати одне з іншим. Коли ви пишете кваліфікаційну роботу значить справжня робота попереду. Збирайте досвід і бережіть сили. Найкраща кваліфікаційна робота – захищена.

Ви подібні на матір Терезу?

Багато хто із викладачів вважає, що вони є кимось на кшталт суддів, прокурорів, контролерів. Бачать суть своєї професії в контролі і оцінюванні чужих знань (і скажем прямо не лише знань). Але це не так. 

Суть професії у тому, щоб навчати і допомагати. Викладач це тренер, інструктор і мати Тереза. 

В своєму притулку в Калькуті вона на стіні повісила список т.зв. парадоксальних заповідей (не вона їх автор, але авторство часто приписують їй). Серед них згадаю лише одну: 

добро, яке ви робите,  

завтра забудуть, 

ПОЛЮБОМУ РОБІТЬ ДОБРО.

Що значить вчитись так як треба?

Це значить щодня багато читати і багато спілкуватись.

Це значить доймати своїх викладачів питаннями, практичними питаннями як і що і чому.

Це значить записатись і ходити на додаткові курси, де тільки можна і які тільки можна від водіння автомобіля та вивчення мов до філософії і біоетики.

Це значить в кінці тижня відкривати зошит і записувати чого навчився за минулі сім днів і чого хочу навчитись за наступні.

Це значить створити групу однодумців, систему взаємодопомоги (англійською то називається study group, погугліть у вас відкриються очі).

А оцінки? А стипендія? А диплом? Не турбуйтесь про них, вони потурбуються про себе самі. Ваше завдання зосередитись на тому, що залежить особисто від вас.

F*** the ECTS

Коли я написав допис чому важливо як ми вчимося? я не мав на увазі оцінки ECTS. Вони не важливі. 

Оцінки шкідливі. Оцінка «А» дає відчуття що ви щось знаєте, коли насправді ви знаєте недостатньо. А несправедливо занижена оцінка відбиває охоту вчитись взагалі.

Немає іншого рецепта як перестати зважати на оцінки і зосередитесь на здобуванні навиків та поглиблені свого розуміння речей.

В реальному житті постійно стається так, що ви докладаєте зусиль, а їх не помічають. Робите людям добро, а вони вас б’ють по голові. При цьому часто ви не маєте засобів оборонити себе. Таке трапляється скрізь і повсякчас. І лише той, хто не залежить від оцінок інших, кого не окрилює похвала і не вганяє в депресію критика, здатний  дійти до своєї мети.

1984 (Чи потрібен вчителям такий відгук?)

Біл Ґейтс вважає що вичителям потрібен відгук і пропонує встановити в кожному шкільному класі Америки відеокамеру, щоб записувати уроки. Для чого? Ну, щоб створити базу даних на основі, якої вчителі зможуть вчитися один в одного, переймати досвід, учні зможуть дивитись як одну і ту саму тему пояснюють різні вчителі та інше бла-бла-бла.  

Наскільки білими нитками шиті всі ці маніпуляції, адже справа навіть не в контрактах на встановлення камер, справа в контролі. Над людьми, над тим що і як вони вчать. Посягання на базові свободи і права. А глядачі (це ж ТED, там високоінтелектуальна публіка зібралась) плескають в долоні.

Маразм він всюди однаковий. Тому не треба нарікати на обставини, в нас вони не унікальні. Всім важко, навіть в Америці. Тільки я думаю американські вчителі будуть боротись за свої права. А чи готові боротись ми? 

Чорні пірамідки

В далекому 2010 р коли табачнік тільки но став міністром за його підписом вийшов наказ "Про організацію та вдосконалення..."   В цьому наказі є цікавий пункт: всі дипломні роботи (і бакалаврів і спеціалістів і магістрів) не залежно від спеціальності мають містити розділ про охорону праці і безпеку життєдіяльності. Тобто не залежно про що ви пишете: Ганну Ахметову чи про Геракла і Україну чи навіть про видатного українського письменника Чехова у вас має бути розділ "Охорона праці і безпека життєдіяльності". Звичайно це маразм і таких розділів ніхто не писав. Але приїхала перевірка з міністерства і виявила цей недолік. Тож цього року на виконання наказу міністерства в дипломних роботах нашого факультету буде додатковий розділ.

Вперше коли про це чує людина в неї з’являється на обличчі вираз такої недовірливої іронії, коли ви відчуваєте що з вас деруть лаха, проте потім, коли приходить усвідомлення, що це не жарт, то наступає доволі емоційна реакція.

Ввечері вдома я переглядав книжку професора Сорочана з Харкова про "Ремесло медієвіста" (ну це на вічну тему як писати курсові роботи) і натрапив там на історію, яка дуже добре все пояснює. Автор описує експеримент (знятий на відео), який у 80-х роках радянські психологи поставили на дітях. Групі дітей показували дві пірамідки білу і чорну, і просили, щоб коли до кімнати зайде нова дитина, то вони сказали, що обидві пірамідки чорні. Ну заходить до кімнати новий хлопчик. Експериментатор питає в дітей: якого кольору пірамідки? Всі по черзі кажуть що вони чорні (хоча одна біла). Черга доходить до того нового хлопчика і він під впливом колективу також каже, що обидві чорні, а потім коли його просять дати білу пірамідку, в нього з очей течуть сльози. 

Фактично весь цей маразм триває лише через нашу мовчазну згоду. 

Освітній тероризм і як з ним боротись

Освіту захопили терористи. Своїми шкідливими розпорядженнями, надмірною бюрократією, некомпетентністю, ізольованістю, перевірками, комісіями, всім цим театром абсурду і жорстокості вони прагнуть викликати страх. Вони хочуть щоб ми боялись і нічого не робили.

Звичайно в цій системі не можна просто взяти і змістити цих терористів, але ми можемо зробити так, щоб вони програли. 

Не бійтеся їх, а смійтеся з них. (Подумайте як цей матеріал потім додасть перцю у ваші мемуари.) І продовжуйте працювати з радістю. Адже радість не можна відчувати з примусу, вона виходить із серця. Доки ми відчуваємо радість, доти всі зусилля терористів марні. Вони не зможуть посіяти страх і загнати наш народ в морок невігластва. Це психологічна війна. І правда по нашому боці.

Чому важливо як ми вчимося ?

Адже можна просто сяк так протягнути цих пять років. Від сесії до сесії. Шукаючи халяви, купуючи кваліфікаційні роботи, заліки й іспити, приносячи фальшиві довідки в деканат і тримаючи дулю в кишені. Вечорами за пляшкою пива клясти на чому світ стоїть навчальний заклад, в який колись здуру принесли оригінал атестату, хоч нас насправді запрошували в Київ (ну чи запрошували не факт, але на селі саме таку версію подій запустили наші рідні). Можна всі ці п"ять років жити переписаними в одногрупників конспектами і стягненими з інтернету рефератами, сеансами сраколизитва на колоквіумах, надіями, що наша група на тесті писатиме той самий варіант що і попередня, до крові татуюючи шпаргалки собі на долоні. Можна за всі пять років життя у Львові ніколи не піднятися на високий замок, ніколи не піти до музею чи в театр, сцяти в підїздах столітніх камяниць лузгаючи насіння на бруківку і казати як бляха той Львів мене напрягає.

Так чому важливо як ми вчимося?

Тому, що це наш шанс, можливо єдиний в житті, переписати програму, в якій нас народили. Програму рабства і поневолення, безпросвітності і приреченості. Бо від цих п"яти років залежить наше подальше життя. Другого шансу може і не бути.

Що нам заважає?

Інколи нам не вдається досягнути того чого ми прагнемо не через брак ресурсів, талантів та вмінь, але через надмірне розпорошення зусиль. Спробуйте позакривати трохи програм, можливо ваш процесор запрацює краще і результат не змусить себе чекати. Треба вчитись контролювати і обмежувати свої бажання. Краще менше але краще, чи не так?

Ну звичайно, але що нам заважає? Заважає думка про інших і думка інших про нас. Як слухаємо своїх знайомих, які теревенять про власні «досягнення», чи знайомих знайомих, чи коли дивимось рекламу, читаємо історії з життя «зірок», коли сприймаємо за чисту монету всю ту лапшу, яку хитрожопі люди розвішують на вуха зеленій молоді, яка дивиться широковідкритими очима на світ. 

Слухачі важливіші за матеріал лекції

Але що на ділі? А на ділі у нас план заняття, конспект уроку, програма, обсяг матеріалу, мультимедійна презентація.

Чи треба дивуватись, що в аудиторії витає сонна атмосфера або ще гірше люди наче автомати строчать нікому (і саме головне їм) не потрібні конспекти.

Щоб те що ми розповідаємо було потрібно комусь, воно має бути частиною нас. Це треба пережити через розпач, приниження, пізнання. Побувавши на межі знань, можна пояснити його основи.

Важка невидима і неоплачувана частина нашої роботи полягає не в тому щоб когось чогось навчити, але щоб не припиняти вивчати це самому.

Вісімдесять хвилин (Чи вірите ви?)

Коли Ви підходите до аудиторії перед парою готові віддати вісімдесять хвилин Вашого життя, чи вірите Ви, що після цих вісімдесяти хвилин:

Ви змінитесь (звичайно не кардинально, лише трошки, але змінитесь)

Ваш світогляд стане ширшим,

життєва мудрість примножиться на дещицю,

бажання вчитись стане сильнішим,

і Ви ще на крок наблизитесь до своєї мети?

Якщо ні, то для чого Ви туди йдете?

Тягар знань

Є люди, які вважають, що заберуть свої знання з собою в могилу і не минають нагоди, щоб комусь не вказати на його інтелектуальну нижчість.

Метафора про верблюда і вушко голки це також про і них. Знання такий самий тягар як і фінанси. Вони мають служити ближнім, а не підживлювати гординю. Тому не суть важливо скільки ви всього знаєте, а суть важливо що ви з цим знанням робите.

Це зворотньо стосується незнання. Те що хтось чогось не знає, не може бути виправданням того, що хтось нічого не робить. 

Як змінити похмурість середовища існування

Якщо світ довкола вас не привітний, якщо ніхто ні з ким не вітається, ніхто нікому не посміхається, не допомагає і всім на всіх байдуже, у вас є лише один вихід. Самому вести себе так щодо інших як би ви хотіли щоб інші вели себе щодо вас.

Не лише поганий приклад заразний, але і хороший також. І якщо ви в своєму блоці, групі, курсі, факультеті почнете вітатися зі всіма, посміхатися усім, допомагати, коли потрібна ваша допомога (не чекаючи, коли вас попросять), замість агресії виявите співчуття, ви побачите: що світ довкола вас змінюється на краще. Але найважливіше змінитесь ви.

Коли ви зупиняєтесь на фінішній прямій

Так буває, що ми вже ніби щось навчились і ніби навіть щось зробили, але як з’ясовується далі ми в тій справі гірше профанів.

А все тому, що ми починаємо висувати до себе невідповідні вимоги. Падаємо жертвами власної гордині.

Щоб вибратись і врятуватись і йти вперед потрібно скинути багаж амбіцій, який несемо із собою – зрозуміти, що все що ми собі придумали про себе має мало спільного з реальністю. Що впевненість у своїх силах має свій ліміт, і що шлях до вершин пролягає через провалля розпачу.

Перемога над смертю

У смерті душа і тіло відокремлюються, щоб воз’єднатись у воскресінні знов. Тому воскресіння – це перемога над смертю.

Друзі на фейсбуці - це краще ніж ніяких друзів взагалі ?

Вчора я прочитав історію Пола Міллера, який відмовився від інтернету на рік. Спершу він відчув себе краще, відкрив для себе багато чого нового, навчився читати книжки,  почав вживу спілкуватись з людьми, відвідав родичів. Але потім виявилось, що всі його психологічні проблеми (через які він власне вирішив від"єднатись) - з лінню,  комунікацією, самооцінкою - нікуди не поділись. Там висновок сумний, він знову повертається у віртуальний світ, щоб бути принаймні під"єднаним, бо фейкові друзі на фейсбуці - це краще ніж ніяких друзів взагалі.

Коли ми відмовляємось від чогось, що нас відволікає, заважає, як ми вважаємо, зводить нас із істинного шляху, то це лише перший крок. Це шанс побачити глибші причини і добратись до них. Тоді потрібен наступний крок, а далі ще одни, і так до безконечності. Бо як тільки ми зупиняємось, то відразу скочуємось назад. Ісус Христос попереджав про нечистого духа, який вигнаний з людини, через деякий час повертається і приводить з собою ще сімох гірших од себе. Ми не можемо звільнитись від своїх вад не замінивши їх чеснотами, бо вади повернуться.

Суть не в тому щоб відмовитись від інтернету чи соціальних мереж, але щоб жити життям, в якому не буде місця для безглуздого вбивання часу (адже ми його вбиваєм не лише в інтернеті). Суть в наповненні.

PS Завтра у Страстну п'ятницю не буде допису у блозі. До зустрічі на Світлому тиждні. Бажаю всім Веселих свят.