В далекому 2010 р коли табачнік тільки но став міністром за його підписом
вийшов наказ "Про організацію та
вдосконалення..." В цьому наказі є
цікавий пункт: всі дипломні роботи (і бакалаврів і спеціалістів і магістрів) не
залежно від спеціальності мають містити розділ про охорону праці і безпеку
життєдіяльності. Тобто не залежно про що ви пишете: Ганну
Ахметову чи про Геракла і
Україну чи навіть про
видатного українського
письменника Чехова у вас має
бути розділ "Охорона праці і безпека життєдіяльності". Звичайно це
маразм і таких розділів ніхто не писав. Але приїхала перевірка з міністерства і
виявила цей недолік. Тож цього року на виконання наказу міністерства в
дипломних роботах нашого факультету буде додатковий розділ.
Вперше коли про це чує людина в неї з’являється на обличчі вираз
такої недовірливої іронії, коли ви відчуваєте що з вас деруть лаха, проте
потім, коли приходить усвідомлення, що це не жарт, то наступає доволі емоційна
реакція.
Ввечері вдома я переглядав книжку професора Сорочана з Харкова про "Ремесло
медієвіста" (ну це на вічну тему як писати курсові роботи) і натрапив там на історію,
яка дуже добре все пояснює. Автор описує експеримент (знятий на відео), який у
80-х роках радянські психологи поставили на дітях. Групі дітей показували дві пірамідки білу і чорну,
і просили, щоб коли до кімнати зайде нова дитина, то вони сказали, що обидві
пірамідки чорні. Ну заходить до кімнати новий хлопчик. Експериментатор питає в
дітей: якого кольору пірамідки? Всі по черзі кажуть що вони чорні (хоча одна
біла). Черга доходить до того нового хлопчика і він під впливом колективу також
каже, що обидві чорні, а потім коли його просять дати білу пірамідку, в нього з
очей течуть сльози.
Фактично весь цей маразм триває лише через нашу мовчазну згоду.