Адже можна просто сяк так протягнути цих пять років. Від сесії до сесії. Шукаючи халяви, купуючи кваліфікаційні роботи, заліки й іспити, приносячи фальшиві довідки в деканат і тримаючи дулю в кишені. Вечорами за пляшкою пива клясти на чому світ стоїть навчальний заклад, в який колись здуру принесли оригінал атестату, хоч нас насправді запрошували в Київ (ну чи запрошували не факт, але на селі саме таку версію подій запустили наші рідні). Можна всі ці п"ять років жити переписаними в одногрупників конспектами і стягненими з інтернету рефератами, сеансами сраколизитва на колоквіумах, надіями, що наша група на тесті писатиме той самий варіант що і попередня, до крові татуюючи шпаргалки собі на долоні. Можна за всі пять років життя у Львові ніколи не піднятися на високий замок, ніколи не піти до музею чи в театр, сцяти в підїздах столітніх камяниць лузгаючи насіння на бруківку і казати як бляха той Львів мене напрягає.
Так чому важливо як ми вчимося?
Тому, що це наш шанс, можливо єдиний в житті, переписати програму, в якій нас народили. Програму рабства і поневолення, безпросвітності і приреченості. Бо від цих п"яти років залежить наше подальше життя. Другого шансу може і не бути.