Мій перший бізнес

Він був нелегальний і антирадянський.

Союз конав повільною смертю, з Афгану до дому летіли цинкові гроби, а щоперерви в нашій школі в кабінеті англійської мови ми врубали на повну потужність слеєр, металліку, креатор та іншу музику «загниваючого Заходу».

Старший брат одного мого колєги десь дістав кольорові плакати різних важкометалічних груп перефотографував їх і надрукував пачку фотографій. Я приніс трохи того добра до школи і продавав однокласникам по рублю, а то і по два, залежно від формату. Нічо така ціна за фотографію собівартістю пару копійок. Рентабельність в межах кількох тисяч відсотків. Що таке радянський рубль? Ну зарпалта в інжереа була 90 рублів, а стипедія в студента 40.

Прибуток ми розділили з колєгою 50 на 50. Не знаю чи поділився він з братом. Але бізнес загнувся. Наступного тижня мої однокласники відшукали в центрі аудіостудію, де ті ж фотографії продавались по 20 копійок.

Мені ще потім довелося вдома вислухати лекцію на тему, що не добре продавати друзям різний непотріб, адже їхні батьки важко працюють щоб заробити гроші. У нас не розуміли, що таке вільний ринок. І це пояснює чому у Львові немає місцевих олігархів. Хоча думаю це скорше добре ніж погано.

Старі окуляри

До нових випробувань ми підходимо з багажем наших минулих. Його не можна просто взяти і скинути як рюкзак, почепишви на вішак. Але треба завжди брати до уваги, що наше сприйняття теперішньої ситуації  частково зумовлене тим, що ми дивимось на неї через старі окуляри.  

Споглядаючи минуле

Коли ми збираємось в дорогу, коли готуємось до випробувань, ми не знаємо як все складеться. У нас немає гарантій, що все піде по плану. Часто ми просто не уявляємо з чим маємо справу.

І тоді посеред дороги настає момент, коли йти вперед немає сили, коли все дістало і так хочеться вернутись назад. Ми зупиняємось, ми злі на себе і на цілий божий світ. Що робити далі? Продовжувати чи відступити?

Універсальної відповіді не існує. Все залежить від конкретної ситуації. Воля і характер гартуються в труднощах, проте безглуздо битись головою в стіну, коли можна її обійти. Але як знати, яку тактику застосувати? Де треба проявити наполегливість, а де гнучкість?

Чи є у вашому навчальному плані такий предмет на якому все це вивчають? Так, цей предмет є. Його втопили в тисячах дат, прізвищ і фактів. За всіма цими об'єктивними чинниками, світоглядними парадигмами епохи та виробничими відносинами безнадійно пропали люди. Люди як ми. Зі щоденними турботами і життєвим шляхом, сповненим надій та розчарувань.

Відкрийте і почитайте джерела, нехай навіть у перекладі. Ви побачите, що ми не унікальні, що виклики, які перед нами, були колись і перед іншими людьми. Ні там немає рецептів щастя. Але щоб іти у майбутнє нам потрібен приклад, і його можна знайти споглядаючи минуле.

Апокриф про освіту

Мені трапилась притча. Джерело тут, а ось скорочений адаптований переклад. 

Ісус зібрав своїх учнів на горі і навчав їх, кажучи:

«Блаженні вбогі духом.

Блаженні засмучені.

Блаженні лагідні.

Блаженні спраглі правди.

Блаженні чисті серцем

Блаженні миротворці.

Блаженні вигнані.

Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах»

А тоді один з фарисеїв, знавців закону, сказав:

«Здається цього немає в програмі. І взагалі, де план вашої лекції? У вас є методичні вказівки? А питання для самостійної роботи студентів? Ви вже підготували тестові завдання?»

Сім умов навчання

Помилки не засуджуються, помилкам радіють.

Ініціатива не карається, а винагороджується.

Оцінюється робота не як результат, а як процес.

Правильної відповіді не існує, існує дискусія.

Усталеного ідеалу не існує, існує шлях індивідуального прогресу.

Вчимось як треба робити, і не вчимось як не треба робити. 

Радість, а не страх, мотивує до навчання.

Як навчитися ухвалювати кращі рішення?

Не треба ні перед ким виправдовуватись, бо ніхто не розділить відповідальність за рішення, які ми ухвалимо. 

Наші справи – вони наші і нічиї більше. Це наш хрест. Не батьків, не школи, не друзів.

Якщо зосередитись на власній відповідальності, а не на виправданнях, то можна почати ухвалювати значно кращі рішення.

Друговраг

Якщо схрестити два англійські слова френд (друг) та енемі (ворог) то вийде таке собі посереднє френемі (друговраг).

Погляньте довкола. Придивіться уважно. Може поруч з вами ворог, який видає себе за друга, а можливо ваш друг не просто друг але також і ваш суперник. Іноді спілкування з близькими людьми замість радості приносить тільки розчарування. Це тому, що ці люди зовсім вам не друзі, а насправді ваші закляті друговороги.

Знаючи правильне слово можемо назвати їх правильно, а правильна назви – це вагомий крок до правильних стосунків. 

Антираціоналізація

Якщо ми від чогось відмовляємось, то чому саме від цього? Це назавжди, а чи на деякий час? Чому лише на деякий час, а не назавжди, або чому назавжди, а не на деякий час?

Це треба питатись тепер, щоб потім у час випробувань не відступити від обраної дороги. Щоб чужі слова не заглушили голос сумління.

Коли ми відмовляємось від чогось, ми звільняємось. Людину, яка вміє відмовлятись не можливо контролювати. 

PS Як далеко ми готові зайти?

Що ми можемо зробити?

Люди і так приходять до університету із негативним досвідом, а тут їх добивають остаточно. Навіть якщо вони вчились в приватній школі на планеті марс, тут на землі негативний досвід в повному обсязі їм гарантовано першого ж тижня занять. 

Цей досвід не робить сильнішим. Він травмує. Породжує комплекс, який заважає людині впродовж життя здобувати знання.

Від тої зарази немає прививки. Але вона лікується. Власними силами людини. Потрібно лише створити умови. І ми маємо створювати ці умови. Ось що ми можемо зробити.

Коктейль маркетингових слоганів системи псевдоосвіти

Якщо спитатись: як ви опинились на своїй спеціальності ? То більшість назве причини, які можна об’єднати одним словом: «випадковість».

Потім після років навчання всі біля розбитого корита. І ті хто навчався і ті хто навчав. Час та інші ресурси змарновано. Результату нема. Починай все спочатку. 

Не можливо навчити людину добре писати і зрозуміло висловлюватись, якщо тема їй байдужа, і не можливо людині допомогти обрати тему, якщо фах їй байдужий, і теж не можливо людині допомогти полюбити фах, який вона обрала, нехай і випадково, якщо людині її майбутнє байдуже, якщо вона відчуженна від себе самої, коли її свідомість задурманена коктейлем із маркетингових слоганів системи псевдоосвіти.

Все це не можливо, але що можливо?

А далі приходить час одиниць

Можна сказати, що так було завжди. Адже попри всі інститути, бюро та відділення крихти знання, як золото в породі, вишукували одиниці. Але тепер цим одиницям не потрібні інституції. 

Технології дають безкоштовні інструменти, для яких колись треба було багато людей та зусиль. Повільною смертю вмирають муровані бібліотеки. Їх добивають джейстори і торренти і миттєва можливість звернутись до колег за потрібною публікацією. Тепер ніхто не шукає довідок в багатотомних паперових енциклопедіях,  а сервіси на зразок пікасса завалені фотографіями з усіх усюд світу (колись для цього було потрібно стотисячпятсот експедицій і по фотографу в кожну). Інформація про конференції та форуми дійде до вас миттєво не залежно де ви: за океаном чи за стінкою в сусідньому кабінеті.  

Сьогодні кожен, хто хоче дізнатись про щось, що до нього не знав ніхто, кожен хто хоче стати дослідником, може. Незалежно  від інституцій. Бо все що треба, тепер перед ним. Так приходить час одиниць.

Девальвація (смерть інституцій)

Ніхто не сподівався, що так повернеться ситуація. Що девальвуються наукові ступені і вчені звання, а фіктивні публікації та плагіат в рази переважать усе, що можна назвати дослідженнями. Що фінансування уріжуть під корінь, і зарплату встановлять на рівні некваліфікованої праці без досвіду. Що бізнес менеджери правитимуть наукою та освітою. І що так швидко наступить незворотній колапс.

Питання: що далі ?

Розрита могила

На дворі був початок "пєрєстройкі", а я був у сьому класі. На уроці української літератури вчителька нам сказала, що можна заробити додаткову "п'ятірку" (тоді то був найвищий бал), якщо розповісти вірш на шевченківському вечорі.

Вдома стягнувши зі стелажа всі десять томів академічного видання творів Шевченка, я почав читати назви віршів. Особливо мені сподобалась ось ця: "Розрита могила". Авжеж тоді я слухав важкий метал.

Наступного дня я підійшов до вчительки і запитав, чи можна розповісти на вечері цей вірш. Вона не підводячи очей сказала:

"Ні, Назаре, цей вірш не можна. А чому запитай у своїх батьків".

Я добре запам'ятав ці слова, як і слова нашої заучки, яка втокмачувала нам, що у нас дуже щасливе дитинство, і ніжно звала нас "нєдобітим бендеровскім отрод'єм".

Так, поступово я зрозумів, що Бандера і Шевченко, це значно крутіше ніж Айрон Мейден і Металліка.

PS Прочитайте "Розриту могилу". Там про нас.

Чого ви прагнете?

Історія роз'єднує  а політичні режими трактують її як знаряддя пропаганди. Все це так, але хіба в інших професіях легко?

Всюди важко, якщо ви не просто відбуваєте номер, а прагнете зробити щось вартісне, потрібне і тривале.

Так чого ви прагнете?

Для чого потрібні історики?

Я це розповідаю першому курсу щороку. Це притча, яку я вичитав у Фрідмана, а Фрідман у Кушнера, а Кушнер у Маркеса (невже це ваш улюблений письменник ?). Звичайно я дещо змінив. Отже.

В одному місті більшість людей вразила фатальна хвороба. Прокидаючись з ранку вони ніц не пам'ятали  Але були одиниці з імунітетом до тої зарази і вони допомагали своїм співгромадянам повернути пам'ять. Самовіддано зранку до ночі чіпляли таблички на всі предмети з написами їхніх назв і описами їхніх функцій. «Це крісло, на ньому треба сидіти», «це ложка, нею треба їсти», «це книжка, її треба читати». Завішали табличками все місто. А на в’їзді на головній дорозі поставили два великих бігборди. На одному написали – «Це Україна», а на іншому – «Бог існує».

Нікого не цікавить пам’ять поколінь, ні сталеварів, ні математиків, ні навіть юристів. Вони її не зберігають, не вивчають і не передають далі. Це не їхній фах, у них повно своєї роботи і нема коли вгору глянути. У пам'яті немає інших оборонців крім істориків. Збереження пам'яті –  наша місія, наш обов'язок. І ніхто крім нас цього не зробить.

Чому це важливо?  Бо без пам'яті щезне наш народ.

Ви тепер знаєте, для чого потрібні історики? 

PS Тільки прошу потім  як спитають не кажіть, що вам цього не говорили.

Диплом історика як не приший кобилі хвіст

Коли випадково від наших випускників, чую що вони не в професії, що вони деінде, там, де диплом історика їм як не приший кобилі хвіст, я відчуваю легкий біль.

З нашого факультету виходить сотня бійців щороку, але до зброї стають одиниці.

Економічна ситуація в країні і партія районів тут ні до чого. Людину, яка має покликання це не спиняє. Просто мало хто його має.

Ніхто не знає, для чого потрібні історики. Це чорна діра мотивації до навчання.

Два види дискусій

Коли з нами згоджуються, але продовжують дискутувати це нормально, і коли не згоджуються це теж нормально, і навіть тоді, коли намагаються нас дістати особисто, це нормально також, хай спробують.

Але окрім всіх цих буденних трафунків, які ніколи не заплановані, і причина яких в звичайній сварливості нашій та ближніх, є випадки складніші. Адже, дискусія це легкий спосіб вивести людину з рівноваги, зробити так щоб емоції заступили розум, щоб замість іти до своєї мети людина звернула на манівці.

Іноді з нами сперечаються не для того, щоб переконати нас чи себе, але щоб обкрутити нас довкола пальця.

Можливо у вас лишились спогади зі школи, коли хтось з хворих на голову вчителів, так впевнено починав вам розповідати, що він знає, що це ви вчора спалили журнал, чи розбили вікно в кабінеті директора, чи  підірвали кабінет хімії?

З дорослими людьми також застосовують цю тактику, але з іншою метою, щоб відволікти від чогось важливого, що відбувається в людини на очах і чого так хочуть, щоб людина не помічала.