Перешкоди

Є багато перешкод, які відокремлюють життя, яким ми живем від життя, яким би ми хотіли жити. Перешкод, які нам, якими ми є, заважають стати такими, якими ми хочемо бути.

Перешкоди є зовнішні та внутрішні. Зовнішні це ті, що довкола нас, а внутрішні це ті, що в нас самих.

Треба починати з внутрішніх перешкод. Звичайно яма на дорозі затримує автомобіль, проте його значно більше затримує ручне гальмо та спущені колеса.   

Ненависть

Ми бачимо когось успішнішого за нас і насіння ненависті проростає в наших душах.

Чому? Кажуть така людська природа. Можливо й так, але припустімо, що це не так, припустімо, що ця ненависть сіється, а потім її зерно плекається, щоб у потрібний момент прорости, щоб хтось, хто його посіяв зміг зібрати жнива.

З дитинства нам нав’язують уявлення про своїх і чужих, а згодом ми дивуємось як так – чужі до нас ставляться краще ніж свої, і приходимо до висновку, що своїх нема, а є лише чужі. Однак насправді кожен є нашим ближнім.   

Бажання

Заходжу в маршрутку і студент вітаючись поступається мені місцем. Ми сміємось, бо я ніби ще не в тому віці, коли студенти поступаються місцем. В розмові він каже: "навіть не знаю, що робитиму зі своєю освітою". Не він один. Дуже рідко можна зустріти людину, яка знає. 

Як завжди в таких випадках розповідаю про "розвиток особистості" та інші загальні речі. Але це не відповідь. Ось відповідь:

Буває так, що ваша праця не потрібна. За будь-яку ціну, навіть безкоштовно. Так часто буває.

Але проблема насправді не в потрібності, а в бажанні. Бажання робить будь-що потрібним.

Треба отже пробудити бажання. І спершу його треба пробудити в собі, щоб згодом воно пробудилася в інших.

Не ставте питання: кому це треба? Якщо це вам дійсно треба, знайдуться й інші, ті кому це також стане треба. Бо бажання – це вогонь, який легко поширюється і повільно згасає.

Отже, найперше спитайтесь себе чи це дійсно вам треба. Якщо треба, йдіть вперед. Якщо не треба, шукайте те, що вам треба.  

Правда і кривда

Кривда часто приходить в яскравій обгортці. Кривда часто кричить найгучніше. Кривда часто, вдає, що вона правда. І пропонує гроші.

Правда скромна і тиха. Спокійна. Не нав’язується, не примушує, не вимагає віддяки. Правда чекає, коли ми її пізнаємо, приймемо і розділимо. 

Одна людина

Мені це вже говорили. Я це вже чув. Що люди, яким допомагаєш, коли допомога потрібна тобі, не приходять на допомогу. А приходять на допомогу ті,  кому ти власне кажучи особливо не помагав.

Чи означає це, що треба кривдити людей, щоб вони допомогли тобі у майбутньому? Зовсім ні. Це означає, що не можна допомагати людям з розрахунку, що потім вони допоможуть тобі.

Справедливість належить не нам. Її механізм нам не зрозумілий. Й інколи нам здається, що її нема. Або що вона є лише в словнику.

Проте, коли подивитись на всіх інших людей як на одну людину – ближнього, тоді ми побачимо як добро, зроблене для цієї людини, від неї повертається нам сторицею.

Чи допомагаєте ви "потрібним" людям, а чи допомагаєте людям, яких більше ніколи не побачите в житті немає принципового значення. Значення має сама допомога. Не роздумуйте чи вартує людина ваших зусиль.  Кожна людина вартує наших зусиль. Навіть, коли нам здається, що зусилля ми витрачаємо намарне, це лише наше враження.

Справжнім об’єктом нашого гніву є ми самі

Нас мало що має нервувати. Нас точно не мають нервувати інші люди.

Коли ми впадаємо у гнів на когось, причина насправді в нас самих.

Навіть коли в транспорті говорять півгодини по мобільному телефону, навіть коли курять біломорканал, навіть коли влаштовують у другій ночі дискотеку, навіть коли нам продають неякісний товар, навіть коли нам здається, що ми праві, навіть коли порушують наші права, навіть коли свої ведуть себе як чужі, навіть коли вона не хоче бути такою як ми хочемо щоб вона була.

В усіх цих та інших подібних випадках, якщо вони трафляють, завжди присутнє віддзеркалення себе. Гнів на ближнього це знак, що ми робили те саме, що й він в тій чи іншій формі, лише забули про це і тепер нагадуємо собі через цей гнів.

Якщо перед нами реальна загроза потрібен не гнів, а дія. Гнів це емоція, яка потьмарює розум.

Дія це відкрита парасоля над головою, коли падає дощ, це душ замість пива після важкого дня, це читання книжки до кінця, це настрій хороший попри невдачі, це ентузіазм, це боротьба, це захист слабких, це допомога тим, хто її потребує, це рух до вершин. 

Студент в п’ятдесят

Йому скоро п’ятдесят. Він вчив історію і склав держіспит на п’ять. Він студент. Найстарший на факультеті у нас. Своїх одногрупників називає дітьми і вираховує на скільки від кого старший/молодший з викладачів.

У нього дочка одружена і син як і він теж студент. В нього безліч житейських проблем і пристаріла мати на руках. Він сміється у вуса. Смутку нема в очах, бо життя не закінчується в п’ятдесят.

То чому, ти, коли тобі сімнадцять чи двадцять чи всі двадцятьдва, плачеш і жалієшся, що все довкола так зле і перспектив ніяких нема?

Твір мистецтва

Зараз група студентів, серед яких є соціал націоналісти, дез-металістка і прапорщик, вчать історію мистецтва.

Як стати митцем. Як здобути свободу. Як змінити своє життя.

Наші лекції закінчуються сьогодні. Я скоротив тривалість кожної до години часу. Всі щасливі.

У нас щодня остання пара о шостій. В аудиторії жара. І я п’ю воду постійно, бо важко дихати і говорити. Троє студентів притарабанили шестилітровий бутиль карпатської джерельної і виставили на парту. Супроти моєї півлітрової пляшки моршинської їхній бутиль виглядав переконливо.

Це був жарт. Як би вони прикупили одноразові горнятка для всіх і поділились цією водою з одногрупниками – це був би твір мистецтва. 

Для чого дивитись футбол, якщо результат відомий наперед?

Що ви зробите, коли прийшовши на стадіон дивитись футбольний матч, дізнаєтесь, що цей матч договірний, тобто його результат визначено наперед?

Впринципі є два варіанти. Перший – залишитись і дивитись попиваючи пиво чи горілку з друзями на трибунах жартуючи з приводу подій на полі.  Другий – піти зі стадіону і знайти собі цікавіше та корисніше заняття ніж переглядати імітацію футболу.

Живучи в системі, ми сприймаємо її як належне. Ми звикаємо до порядку речей і не замислюємось, чому все відбувається, так як воно відбувається. У нас формується уявлення про власне значення у системі й нам здається, що це уявлення і є цим значенням.

Так триває доки одного сонячного дня, чи похмурого ранку, чи в обід, а чи у вечір, чи прокинувшись посеред ночі ми раптом усвідомлюємо, що система давно зламалася, вилетіла і накрилася, чи можливо вона ніколи не працювала, а якщо і працювала, то це було задовго до того, як ми у неї потрапили, і,  що незалежно від цих історичних обставин, у момент часу, коли ми про це думаємо, система насправді несистеми, а лише імітація.

Якщо цей момент прозріння ще не наступив, то він наступить, а якщо вже наступив, то який вибір зробити? Залишитись значить марнувати час і нерви, тому треба піти і вивеcти ближніх.

Не з однієї країни в іншу, і не з однієї організації в іншу, і не з однієї роботи на іншу. 

Хай їм здається, що ви тут, але вас насправді тут не буде.