Йому скоро п’ятдесят. Він вчив історію і склав держіспит на п’ять. Він студент. Найстарший на факультеті у нас. Своїх одногрупників називає дітьми і вираховує на скільки від кого старший/молодший з викладачів.
У нього дочка одружена і син як і він теж студент. В нього безліч житейських проблем і пристаріла мати на руках. Він сміється у вуса. Смутку нема в очах, бо життя не закінчується в п’ятдесят.
То чому, ти, коли тобі сімнадцять чи двадцять чи всі двадцятьдва, плачеш і жалієшся, що все довкола так зле і перспектив ніяких нема?