Defensive weapon against hostile criticism

Sometimes your enthusiasm seams like blocked by other people. You feel like  hostile criticism radiating from them, like they prejudging you: "Look at him what he is so happy about, jerk".

That`s smashing. Relay. I witness many people loosing their temper during public speech under such a pressure. And that happened to me either.

The only defensive weapon I know is when you decide that all this not about you.

Work, agitate, motivate never aiming your personal coolness. Do it for your family, your friends, for humanity, for your God! But don't put your personality at the first place.

The road to success is a road of humility.

Is failure really exists?

Don’t be afraid. Even if you fail it will not really matter in the end. Because if you will look on your life from Eternity all the big things so important for you now will became irrelevant and useless. And your imaginary pride among them.

That day will come. For sure. So don't lose your movement and do what you have decided. Who knows if there will be another chance? Do it now!

Just a game?

You can try so hard. Prepare all your homework. Check all the references. Polish all the staff. Then polish it one more time. And again. Again untill morning.

It was your choice. Your decisions to be good, reliable, like put in the manual by unknown semidivine person. But it never works. Because nobody cares.

It was obvious for you from the beginning however you persisted. So here is your prise. Disappointment. Depression. Burnout.

But what if it`s just a game? What if it can be played on, not suffered?

What if there is no need to suffocate yourself in artificial feeling of gilt. Just because you are not enough intellectual, or your language is not enough sophisticated, or whatever stupid shit you gona buy yourself in.

What if you can just have fun with other people like you. Just a talk. Just a presentation. A common movement shared in life.

It will go and nothing lefts. Just a memory. And then it will go either.

Certain individual

The problem is not in the system. We can fix it, make it ever better, completely ideal. But then a certain individual will come and brake everything.

It`s like iPad handed to monkey with hammer. Don’t expect it would ever use Instagram.

The problem is not in the system. It is a certain individual who is real problem.

Righteous state

We want the righteous state.

The one that will not treat us like shit, like we are nothing. The one that will respect its citizens, will protect them at first place, not itself.

We want law to be law, not russian roulette in the hands of irresponsible politisians.

And we want every pig to be punished for the killings and beatings on Maidan.

Is it to much?

Ви вже навчились щиро посміхатись?

Треба навчитись відходити в бік, щоб тебе не знесло потоком історії. Це стосується не лише страших людей. (якщо вони цього ще не зрозуміли, то їм це пояснювати вже безнадійно) Це стосується всіх.

Студенти четвертого чи п’ятого крусу для тих, які тільки розпочинають навчання, це як система альфацентаври для землян. Справді велика відстань, справді різниця. І як прикро коли старшокурсники тішать свою гординю перешокоджаючи ініціативам першаків.

Був у мене знайомий із тих хто в час навчання керував якимось там самоврядуванням. Так вже закінчивши універ при зустрічі з новими студентами він продовжував грати роль керівника і ображався коли йому казали що він насправді грає паяца.

Але цим страждають і викладачі. Молоді і вже пристарілі. Вони просто не бачать себе зі сторони. Яким недоречним вульгарним і диким є їхній менторський тон. Вони вперто не помічають, що про них думають студенти, хоч цими думками списані всі стіни в найближчому туалеті.

Можливо перше ніж заперечувати і критикувати, варто дослухати те, що говорять молодші за вас, до кінця? І навіть якщо на всі сто ви впевнені, що то неспрацює, дати людям можливість повчитись на власних помилках?

Повірте ніхто не чекає від вас, що ви вбережете їх від розбитих колін та гуль на чолі. Достатньо щиро посміхатись  і час до часу простягнути руку щоб допомогти підвестись тим, хто прагнучи вершин, спіткнувся на півдорозі. Хоча буває достатньо просто щиро посміхатись. І ви здивуєтесь як ваші учні осягнуть все потрібне самі.

487 заліковок

Пізнім літнім вечером, коли в університеті вчаться хіба заочники і навіть їхня сесія добігає кінця, на коридорах повертаючись до дому перетинаються викладачі. Всі втомлені і якраз час для рефлексій на тему життя і роботи.

Один колега мені каже: "Ти знаєш я порахував що за цю сесію я заповнив 487 заліковок!". Він це вважав досягненням і предметом гордості. Я ж відповів, що не заповнив жодної (цю почесну місцію завжди довіряв студентам).

Може досить заповнювати заліковки і нарешті зайнятись своїм предметом серйозно? Поки є ще час. Поки вас ще не призвали на фронт.

Чи існує вихід з кролячої нори?

Те, що з нами відбувається тепер результат нашого попереднього вибору. Ця фраза гарно звучить і ви прочитаєте її в дуже багатьох книжках. Але це не вся правда.

Наш вибір не завжди і не докінця є визначальним.

Дивлячись на тіла убитих, на всі ці відрубані голови, вирізані органи, пошматовані осколками автобуси, на кров, я питаю чи справді це був вибір цих людей? Чи може це наш вибір?

А коли ви обирали спеціальність це був ваш вибір? Коли ви обирали університет це теж був ваш вибір? А школа? А батьки? Чий вибір ваші батьки?

Насправді ми часто не маємо вибору. Якщо прийняти цей факт і перестати хаотично барахтатись в щоденній рутині, може тоді нарешті побачимо вихід із цієї кролячої нори?

Убивство львівських професорів

В ніч з 3 на 4 липня 1941 року Служба безпеки арештувала 28 викладачів львівського університету. Їх потім убили.

Чому? Яку загрозу вони могли становити для окупаційного режиму? Для чого треба було їх убивати?

Звичайно йшлося не про загрозу. Окупанти хотіли поставити підконтрольну територію на коліна. І вбивство тих на кого було покладено важливий обов’язок освіти суспільства, тих кого не можливо просто взяти і замінити, як не можна людині взяти і пересадити мозок, досконало служило цій меті.

Трагедія тепер відома як убивство львівських професорів.

PS В дні 3 і 4 лютого 2015 року районні воєнкомати Львова надіслали повістки для 80 викладачів львівського університету.

Як чесні викладачі боряться з корупцією?

Колись мав розмову з людиною, яка заплатила, за те, щоб її дитині поставили залік і перевели не зовсім в рамках закону на наступний курс.

Вона поставила мені питання, хоч я вже давно не працюю в системі освіти, чому от ви всі чесні там не зберетесь і не поборетесь з нечесним.

Дуже добре питання. Справді про це не пишуть в газетах і не розповідають на телебаченні. Але це не значить що боротьби нема. Вона є. І я розповім як вона відбувається. Ось моя відповідь моїй знайомій:

Чесні викладачі боряться.

Коли наприклад їм до зарпалати залишається декілька днів і оплативши всі рахунки вони на мілі, але замість іти заробити якусь копійку, чи послати все по далі (як це наприклад зробив я), продовжують сумлінно готуватись до лекцій щоб вчити чужих часто позбавлених батьківської уваги дітей.

Коли відчитавши три пари підряд, вони через силу ввечері як всі домашні вляжуться спати сідають писати наукову статтю, ту саму наявність якої відрізняє освідчену самостійну націю від колонізованої біомаси рабів з якими сусіди витворяють, що тільки захочуть.

Коли собі на шкоду вони ідуть до начальства сваритись за чиюсь талановиту дитину, яку виганяють бо хтось там із колег не вник в складну домашню ситуацію (чи прагнув нажитися) і вліпив третій талон.

Так!

Продовжувати працювати за оплату, яка в десять раз менша від того що вартує твоя робота. Це боротьба.

Створювати продукт, який вимагає складних знань і таланту і віддавати його задарма не маючи жодних дивідендів в майбутньому. Це боротьба.

Виступити проти начальства (мафії ?) знаючи як воно такого не любить і що за це неодмінно будуть негативні наслідки для кар’єри. Це теж боротьба.

Вони боряться  за твоїх дітей, за твою країну кожного Божого дня.

В той час як ти, даючи хабар, підносиш набої їх ворогам.