Чи всі викладачі беруть хабарі?

Ні не всі. Є багато людей. Дуже багато людей, які працюють чесно, і роблять значно більше від того, за що їм платять. Як волонтери, які з усіх сил намагаються забепечити нашу армію всім необхідним. Про них мало говорять. Рідко хто із учнів їм скаже слово подяки. А нечесні на руку колеги їх зневажають.

Чесність є перешкодою для кар’єрного росту. Вона часто стає причиною конфліктів з сильними світу сього. І як наслідок приводить іноді до ізоляції. Але це достойний вибір. Ці люди герої. І цей "аеропорт" має стратегічне значення. Бо університет, в якому не залишилось оборонців фортеці чесності, приречений.

Яка реформа в системі освіти найважливіша?

Це просто. Ліквідація міністерства освіти.

Ніщо так не шкодить цій системі як це оруелівське міністерство. І який там міністр не має жодного значення. Не впливає особа міністра на поведінку  міністерства.

Воно шле в університети безперервний потік листів з абсурдними вимогами рекомендаціями та наказами. Присилає  некомпетентні перевірки метою яких побільше "накопати" порушень.

Це міністрество робить все щоб викладачі замість бути дослідниками вдосконалювались у копі пасті, замість готуватись до лекцій постодвадцятьпятьраз переписували нікому не потрібні "програми", замість вчити студентів, заповнювали відомості.

Воно тільки думає як зекономити кошти на стипендіях, на зарпатах, на фінансуванні досліджень. Як ускладнити людям життя.

Тому найваливіша і найперша реформа система освіти, яку треба здійснити це ліквідувати міністрество освіти.

Університети цілком дадуть собі раду самі. Повірте, там далеко не дурні люди працюють і вчаться. Їм просто треба дати спокійно робити свою роботу, яку вони знають значно краще ніж клерки в міністерстві.

  

Фіговий листок

Колись можна було сховатись за гучним дипломом. Були університети дипломи яких значили дуже багато.

Одна моя колишня студентка з гордістю розповідала, що коли влаштовувалась на роботу, і коли вона сказала, який факультет якого університету вона закінчила, то до неї більше питань не було. Її взяли з руками і ногами.

Так було ще пару років тому. Можливо так ще є десь і зараз. Але так не буде завтра.

Бо відповіді на всі свої питання нелінивий роботодавець зможе зясувати ще до того як ви навіть подумаєте влаштовуватись на роботу.

Ваш профіль на фейсбуці промовистіший за вашу залікову.

  

Хто найважливіший в системі освіти?

Уявіть день, коли до університету більше ніколи не прийде жодної студентки, жодного студента. Залишаться лише охорона, адміністрація та викладачі. Самі із собою. На голій зараплаті.

Ніхто не писатиме більше курсових і дипломів. На заліках та іспитах у відомостях треба буле писати суцільне нез’яв. І в порожніх аудиторіях більше не лунатиме радісний сміх молодих людей.
 
Ви чуєте моторошний свист вітру в коридорах? Цвинтарний шелест пожовклих сторінок радянських підтручників і скрегіт вставних щелеп на кафедрах?

Працівники старітимуть і вмиратимуть. Покоління за поколінням. І за півстоліття в цих стінах не залишиться нікого.

То хто найважливіший в системі освіти?

Беретесь?

Чим більше людей починають розуміти що їхній особистий час це невідновлюваний ресурс тим менше клієнтів у псевдоосвітніх закладах.

Адже ціна, яку людина сплачує за диплом насправді значно вища ніж ті десятки тисяч гривень витрачених на легальну (чи не зовсім) оплату "освітніх" послуг. Хто вам поверне пять кращих років вашого життя?

То може не варта здобувати вищу освіту? Може краще покинути  університет в районі екватора?

А може варто наповнити свою освіту новим змістом? Влаштувати свою власну індивідуальну реформу, нечекаючи розпоряджень з міністерства?

Адже хто наспарвді найважливіша особа в цій системі? Без кого система просто не зможе існувати?

Ніхто не знає скільки часу залишилось, де завтра буде лінія фронту і де завтра будете ви.

Це найкращий час для змін.

То, як? Беретесь?
  

Як ставити бали студентам?

Бали це не оцінка знань. Забудьте, нема таких методик, які можуть об’єктивно "замірювати знання". Але бали це стимул. 

Ставте бали чесно. Так щоб людина розуміла за що і чому. Так щоб не було відчуття обману і несправедливості.

Один мій колега будучи аспірантом вів семінари з чогось на зразок кібернетики і ставив бали за знання результату вчорашнього виступу динамо київ в лізі чемпіонів.

Інший мій колега будучи професором і прагнучи помститися групі, яка прогуляла пару, впродовж семестру нещадно занижував оцінки роздаючи на право і на ліво незадовільно. 

А скільки викладачів підторговує балами?

Ні перше ні друге ні третє немає нічого спілного з чесністю. Не робіть такого.

Разом зі студентами сформулюйте чіткі правила і критерії. А далі неухильно дотримуйтесь їх. Вони важливіші за ваші відчуття.

Викиньте з голови свої уявлення про "відмінників" і "двійочників". Бали ставлять студенткам не зато, які вони хороші чи погані, а за конкретну роботу.

У футбол грають команди різного класу. Але якщо команда другої ліги за 90 хв забила більше голів у ворота гранда ліги чепіонів то перемогу присуджують саме команді другої ліги, і неважливо, що її головний форвард слюсар за сумісництвом, а їхня сукупна річна зарпалата не дотягує до тижневої зарплатні гравця лави запасних суперника. Це нікого не цікавить. Головне забиті голи.

Так і в оцінюванні. Перестаньте оцінювати рівень знань, здібностей чи потенціал учнів. Ви ж не платите людям гроші за то що вони щось там уміють. Ні, ви платите за конретну виконану роботу. Так і тут ставте бали за конкретну роботу. І ви побачите як все зміниться коли "двійочник" переможе "відмінника".

У мене були люди які на тесті вперше вжитті набрали більше 90 балів. Ви б бачили їхні очі.

Навчання має елемент змагання. То будьте добрими суддями. Щоб про вас не говорили те що кричать на трибунах про суддей на матчах українського чемпіонату з футболу.

Перша сесія

1 грудня 2013 року о 15 годині я стояв посеред вулиці банкової в Києві і заворожено спостерігав як на мене стрімко наближається жива стіна. Люди що стояли попереду почали відходити назад, розвертатися і бігти. А нерозбірливе слово, яке вже з десяток секунд лунало десь вдалині, викрикнуте кимось поруч, врешті врізалось осмисленістю в мозок:

"Газ!"

Я ніколи раніше не був під газом. Не знав його запаху. Не знав як він діє. (Ігри з газовим балончиком купленим в мисливському магазині невсчьот).

Як виявилось сльозогінний газ не лише викликає сльози, але також має здатність знімати пелену ілюзій з очей.

Перша сесія в універі також.

12-ти бальна система

Мені розповіли як в одній школі один вчитель запровадив дуже цікау систему оцінювання. Кожен учень який заходить до аудиторії автоматично одержує 12 балів. А далі починається система штрафів. Не виконав домашнє завдання -2, не знаєш відповіді на питання -1, порушуєш дисциппліну -3 і т.д. Принцип зрозумілий. Приблизно так була організована система “оплати” праці в освєнцімі.

Чи ця система стимулює проявляти активність? Брати відповідальність на себе? Висувати революційні гіпотези? Сперечатись з авторитетом вчителя?

Ні. Ця система вчить покріності і слухняності. Вчить не пхатисі де не треба. Вчить чітко виконувати інструкції.

Що можна запровадити натомість?

Учні заходячи до аудиторії мають ноль балів. І з першої хвилини починають їх набирати. За правильні відповіді, за виконані завдання, за дисципліну, за помилки, за невдачі, за порушення дисципліни, за будь-яку активність яка трансформує аудиторію із похмурого цвинтара в найкрутніше місце на землі, де радісно і цікаво перебувати і звідки не хочеться йти.
Кількість балів не обмежена.

В кінці визначається трійка лідерів. Їхні бали сумуються діляться на три і ми одержуємо відповідник оцінки дванадцять. Далі пропорційно виставляються оцінки всім іншим учням.

Ця система стимулює до активності, до змагання, до боротьби. Вона вчить мати амбіції. Вчить перемагати. Вона виховує відважних людей.

Всі ми тоді були мішенями

Режим януковича був ненаситний. Йому було мало студенської крові 30 листопада. Йому була потрібна смерть.

В січні на Грушевського кати з беркута почали стріляти по людях з помпових рушниць. Людям вибивали очі і людей вбивали. Проте це незламало дух повстання. Навпаки ще більше людей поїхало в Київ і навіть ті хто спершу боявся коктейлів сам почав підкидати шини в вогонь.

Барикади укріпились і розрослися. Перед однією із них на розі Хрещатика і Грушевського київський стріт-артіст який діє під псевдонімом Єжи Коноп’є встановив свої “Мішені”.

 

Девять щитів з колами та цифрами як для стрільби, привязані до стовпів, на тлі звалищ арматури та мішків зі снігом. Щити були трьох видів, кожен символізував певну групу людей. Щит в жилеті з написом “преса” - журналістів, в жилеті з червоним хрестом — медиків, і чорний щит з жовто-балкитною стрічкою — активіста майдану.

В ті дні всі ми стали мішенями.

Хто був на Грушевського той знає яке це відчуття, коли десь там за лінією розмежування зі спалених автобусів ти бачиш спалах від пострілу спрямовани у твій бік і толком не встигаєш навіть зрозуміти, що зараз прилетить: гумова куля, шрапнель чи граната. І в тебе немає відповіді як так сталося що ми громадяни України зараз під обстрілом в центрі столиці своєї держави? В ті перші дні після загибелі Сергія Нігояна та Михайла Жизневського розгубленість переплелась із запеклістю.

Проект Єжи Коноп’є підливав масла в вогонь. Справді мішені перед барикадами це наче запрошення до стрільби. Це наче підставити ліву щоку коли тебе б’ють по правій. Це дослідження на тему: чи є у слуг режиму залишки сумління. Думаю, багато хто ввідав би в ті дні перевагу обвгуленим тілам беркутівців привязаним до барикад, замість цих символів беззахистного ненасильницького простесту. Вони не дожили до ранку. Їх зруйнували. 

Митець відновив свій проект в нішому місці. На початку інститутської (далі їх перенесли на Мистецький барбакан і вони потім пропали).

В другій версії було лише три мішені (по одній кожного виду) а також пояснювальний напис. Ось повний текст: “Журналісти і лікарі, перебуваючи в зоні ведення вуличних боїв, вдягають помаранчеві і червоні жилети. Тим самим вони сигналізують про свою присутність і показують, що є нейтральною стороною. Проте, у неспокійні миті становлення України, люди, позначені написом «преса» або хрестом на яскравій жилетці, стають легкими мішенями. Хто ці безчесні люди, які цілять по беззбройних і беззахисних? Що означає постріл у журналіста? За що бити лікаря чи медика-волонтера? У середмісті навіть звичайна людина з українською символікою на одязі стає мішенню для міліції та «тітушок». Лише через те, що ця символіка є спільною для багатьох, хто бореться за справжню Україну. Найлегша мішень для створінь без честі — беззахисна людина. Я знаю!” 

Цей метод експонування з детальною експлікацією нагадує мені про відомий твір одного з засновників концептуалізму Джосефа Кошута “Один і три стільці” (1965). Ця робота це по суті звичайний стілець, його фотографія, та визначення що таке стілець зі словника.

 

В роботі Єжи також маємо мішень у трьох іпостасях: 1) щити із колами та цифрами 2) словесне пояснення 3) “живі мішені” - люди на майдані.

Ідею мішені як художнього образу в сучасному мистецтві канонізував Джасперс Джонс. Мішеней він намалював звичайно те так багато як американських прапорів, але і як прапор цей звичний для свідомості обєкт цікавив його передовсім з точки зору віуальної магії сприйняття, яку створює концетричний ритм кіл. Як наприклад в ось цій "Мішені з чотирма обличчями" (1955) з колекції МоМа.

Мішені Єжи Коноп'є інші. Вони мали здатність втягувати глядача у поле свої гравітації перетворюючи його на елемент інсталяції. І ця їхня сила присутня навіть в нечіткій січневій фотографії перед барикадою в кінці Хрещатика. Всі ми тоді були мішенями.

Це моторошний візуальний символ злочину проти людства. За який його організатори та виконавці мають понести покарання.

І ці мішені питають нас, а що ми робимо щоб злочин було покарано?

PS Збираючи матеріал я поспілкувався з Єжи Коноп’є і пропоную вам це інтерв’ю.

Н.: Читав ваш допис в livejournal, у якому  ви докладно розповідаєте про проект “Мішені”, але маю ще деякі питання чи погодились ви б відповісти?
Є.: Так

Н.: Коли саме ви встановили Мішені на Хрещатику?
Є.: 26-го січня ввечері.

Н.: Скільки було мішеней в першій версії (на фото видно принаймні дві преси)?
Є.: Їх було 9 (по три кожного виду)

Н.: Як люди на барикаді сприйняли ваші мішені?
Є.: По різному. Були думки, що це провокація. Я пояснював на місці що до чого. На ранок мав з'явитися текст-пояснення (для гарячих голів, що вважали провокацією). Проте я не встиг. Мішені зруйнували.

Н.: Як ви думаєте чому їх зруйнували? і хто?
Є.: Можливо "свої", а можливо тітушки. Потім там з'явилася виставка карикатур від Юрія Журавля. Я відновив Мішені у меншому масштабі на розі Інституцької. Пізніше на цій вулиці люди реально ставали мішенями...

Н.: Чи ваш задум передбачав для Мішеней якусь практичну функцію, ну як елемент захисту барикад, вплив на свідрмість нападників, можливо щось інше?
Є.: Мішені -- лише мистецький об'єкт. Вони не практичні з точки зору конструкції, занадто слабкі, ну і зображення зовсім не підходило для цієї місії. Мішені – це щось на кшталт рефлексії.

Н.: Чому ви погодились перенсти другу відновлену версію на мистецький барбакан?
Є.: Перенести вирішив, бо запропонували і переконали, що там вони довше збережуться. Хоча я взагалі не розраховував, що вони будуть так довго "жити". Можливо. вони і зараз десь є. Тільки де я не знаю )))

Н.: Щодо мішеней то друга версія теж виходить пропала, я правильно зрозумів, і ви зробили третю версію?
Є.: "Друга версія" мішеней переїхала на барбакан з інституцької. Вони такі самі як і перші були повністю, тільки що в інший час і в іншому місці. Самі зображення були надруковані заздалегідь і в мене залишилось кілька екземплярів. Пізніше, влітку, я втратив контакт і тепер не знаю, де вони знаходяться. Я з цього приводу декількох людей розпитав, проте зараз я більше думаю про наступні роботи, ніж про минулі.

Н.: Як народився задум з мішенями?
Задуми народжуються спонтанно зазвичай. З мішенями було так само, здається. Якщо коротко, то задум виник під враженнями від стрілянини по людях.

Н.: Чи робили ви інші проекти підчас майдану?
Є.: Іще наприкінці грудня я робив ракети.

Це типу теж був натяк на майдан і два напрямки "удару". На Межигір'я та Кончу-Заспу))) Напис «РКТ13ЯНК» означав: ракета, 13 (тобто 2013), янукович. Словом шифр). Їх замалювали потім, ще в літку здається. Ну і дрібного всякого робив. Взагалі, ці всі події дуже сильно вплинули на "мистецький запал". Реально прийшла апатія, яка зрідка лише відступала, коли приходила якась ідея, яка пов'язана з майданом (або війною пізніше). Багато ідей доводилось складати у шухляду, бо не на часі.

Н.: Так, про творчу апатію підчас Майдану це багато митців говорять. Просто одним вдавалося її подолати, а іншим ні. І напевно механізм тут справді ідея. В кого були ідеї подолав апатію. В кого ні, той нічого не робив. Дякую за розмову !

Шлях вдосконалення

Є такі учні які дістають. Коли краще читати три пари підряд ніж десять хвилин спілкуватись із ними.

І я б не сказав, що це якийсь один тип. Вони дуже різні. Хтось дуже розумний, хтось забагато говорить, хтось надто сумлінний, хтось не надто. Але вони такі є. І у вас немає жодного способу їх оминути. (Принаймні доки не скінчиться ваш курс)

Ці учні це Боже благословення. Персонально для вас. Бо це виклик. І навіть якщо ваші особові справи в особистих архівах душі взаємно закривались з позначою "мудак", саме завдяки цьому негативному досвіду ваша викладацька тактика просувається на екстремальніший левел.

Немає поганих учнів. Є важкий шлях вдосконалення.

Як стати успішним викладачем? (головний інгредієнт рецепту)

Коли ви заходите в аудиторію читати лекцію чи вести семінар не думайте про себе.

Що про вас подумають студенти, колеги, декан, ректор, міністр все це не має жодного значення. Бо ця історія взагалі не про вас.

Заходьте в аудиторію як прометей який викравши вогонь ніс його людям, як брюс віліс у тому фільмі де він сам підірвав астероїд замість того хлопця, як японський генерал курібаясі ступав на о.іодзіму щоб померти захищаючи рідну землю. Бо праця викладача це самопожертва.

От часто чую, що студенти не вдячні і їм то все не треба і взагалі молодь тепер не та. Можливо, але мій досвід підказує що вдячність тут нідочого.

Уявіть як би солдати на передовій почали розмірковувати про вдячність їхніх соплемінників що залишились в тилу? Варто чи не варто їх захищати? Всіх тих життєрадісних мирних людей які забувши про війну і кров гарно забавляються проводячи вакації закордоном чи повернувшись у рідне село ностальгують спогадами дитинства. Що було б тоді? Як далеко від Львова опинилася б лінія фронту?

Так і тут. Аудиторія це ваша передова. Ви боретесь із невіглаством царством пітьми, ви за вченість і світло знання.

У викладацькій карєрі недаремно передбачено стільки випробувань, як захисти двох дисертацій, невпинне ганьблення на міжнародних конференціях, тортури написання статей, приниження в пошука коштів для своїх досліденнь щоб начисто вибити ось той дух нарцисизму і зацикленості на собі який несумісний із цією професією. Але знайдено і апробовано десятки способів як уникнути всього цього. І тому в університетах як ніде процвітає напищена самозакоханість.

Отже у вас є вибір. Продовжити традицію надування щок чи нарешті з посмішкою і гарним настроєм взятись до праці. І зараз найкращий час щоб зробити цей вибір.

Демократія чи ні?

Освіта це не демократія. Вона не може бути такою. Тут апріорі існує нерівність. Ні не йдеться про те що хтось цінніший як особистість чи у когось правильніший колір шкіри чи зрештою система поглядів на життя. Люди рівні перед Богом, але перед своїм фахом ні.

Не всі історики одинакові, і філологи, і хіміки, і математики (хоча математика і мати всіх наук). Хтось кращий, а хтось гірший як фахівець.

Це треба прийняти. І треба прагнути досконалості.

А ще, ставитись з повагою до всіх своїх колег, не залежно від того хто що про себе думає який він фахівець. Бо з точки зору вічності ми всі невігласи. То може освіта все таки демократія?

Інноваційна методика моніторингу якості навчального процесу в умовах трансформації системи освіти

Лекція ефимерна. Вона має дуже коротку тривалість. Лише вісімдесят хвилин.

Лекція камерна. Вона має обмежену кількість слухачів. Лише тих які прийшли.

Лекція недосконала. Уявіть скільки неточностей, обмовок і помилок може зробити людина якщо її примусити безперервно говорити вісімдесять хвилин.

Але попри все це після добре прочитаної лекції ти знаєш, що прожив ці вісімдесять хвилин недаремно.

Ось цей післясмак сенсовості твого життя і має бути головним критерієм оцінки якості викладання.
 

По той бік стадного інстинкту

yВажливі не самі зусилля але їхнє вчасне застосування.

Я спершу був в шоці, коли підчас проведення заліку одна група з тридцяти людей намагалась вийти з аудиторії, в той час як інша група приблизно в такій самій кількості намагалася зайти. Уявіть ! Через дверний прохід заледве метр шириною.

Зрештою за декілька хвилин (коли найнетерплячіші шанувальники регбі  опинялися хто в аудиторії, хто в коридорі) перехід з одного просторового виміру в інший переставав бути трудним. Зовсім інакше ніж спочатку, коли треба було одразу всім.

Людям властивий стадний інстикт. Особливо в університетах. Страх залишитись окремо від "стада" культивується з народження. Аутсайдер - як тавро. Але насправді часто залишитись самому це справжн благо. Це шанс оцінити ситуацію зі сторони. Побачити проблему під іншим кутом і врешті відшукати її розв''язання. Застосувававши зусилля в правильний час. Коли ті-хто-як-всі припиняють пхатися поперед батька в пекло. 

Згодом я навчився виходити з аудиторії і простити щоб зробили коридор для тих хто виходить.

Можливо замість вчити студентів ходити по струнці варто час від часу вказувати їм на шлях, який веде за межі можливого. Створюючи для них коридор.
 

Ефект першого січня

Це подібно на страх чистого аркуша паперу. Коли не написано ще жодного слова. Коли перед вами безліч варіантів початку. І ви вагаєтесь, який обрати. Це страх вибору. Страх талановито все прострати.

1 січня під обід прокидаючись з квадратною від новорчіного перепою головою в буремних 90-х ми всі відчували що нам нічого не світить. Вчорашня радість очікування свята змінювалась жахом очікування нових круглорічних тортур які розпочинаються сьогодні. Адже як все зле довкола і як багато треба зробити і немає жодного поняття ні власне що ні власне як.

Цей рік інший. Пиятики донестями з відром салату олівє залишаються в минулому. Депресивний ефект першого січня вмирає разом із всіма іншими символами совка. Вимітаймо їх геть із нашого життя! Відважно йдім вперед назустріч небезпеці!