Що про вас подумають студенти, колеги, декан, ректор, міністр все це не має жодного значення. Бо ця історія взагалі не про вас.
Заходьте в аудиторію як прометей який викравши вогонь ніс його людям, як брюс віліс у тому фільмі де він сам підірвав астероїд замість того хлопця, як японський генерал курібаясі ступав на о.іодзіму щоб померти захищаючи рідну землю. Бо праця викладача це самопожертва.
От часто чую, що студенти не вдячні і їм то все не треба і взагалі молодь тепер не та. Можливо, але мій досвід підказує що вдячність тут нідочого.
Уявіть як би солдати на передовій почали розмірковувати про вдячність їхніх соплемінників що залишились в тилу? Варто чи не варто їх захищати? Всіх тих життєрадісних мирних людей які забувши про війну і кров гарно забавляються проводячи вакації закордоном чи повернувшись у рідне село ностальгують спогадами дитинства. Що було б тоді? Як далеко від Львова опинилася б лінія фронту?
Так і тут. Аудиторія це ваша передова. Ви боретесь із невіглаством царством пітьми, ви за вченість і світло знання.
У викладацькій карєрі недаремно передбачено стільки випробувань, як захисти двох дисертацій, невпинне ганьблення на міжнародних конференціях, тортури написання статей, приниження в пошука коштів для своїх досліденнь щоб начисто вибити ось той дух нарцисизму і зацикленості на собі який несумісний із цією професією. Але знайдено і апробовано десятки способів як уникнути всього цього. І тому в університетах як ніде процвітає напищена самозакоханість.
Отже у вас є вибір. Продовжити традицію надування щок чи нарешті з посмішкою і гарним настроєм взятись до праці. І зараз найкращий час щоб зробити цей вибір.