Сьогодення нема, є майбутнє

Життя – це випробування. До життя треба готуватись.

Нам розповідають, що це не так. Нам вбивають в мозок думку, що ми не помрем, що ми створені для того, щоб вічно споживати усі ці чудові товари. Нам показують до чого ми маємо прагнути, нав’язують ідеали.

На бігбордах, у лайтбоксах, на плазмових екранах в громадських місцях,

флаєрами і глянцовими журналами, теле і радіо передачами. Нам промивають мозок помиями.

Але ми можемо звільнитись. Не дивитись і не бачити, не слухати і не чути. Викидати і вимикати, закривати і згортати. Не відповідати і мовчати. Ігнорувати. Стирати.

Ми можемо заповнити свою свідомість добрими ідеями і намірами. Ми можемо готуватись до майбутнього, бо там наше пристанище.

У сьогодення нема майбутнього. У нас майбутнє буде завжди.

Контроль

Ми не контролюємо нашого життя. Ми можемо себе переконати, що все під контролем, але це буде лише ілюзія, яка розіб’ється від першого зіткнення з серйозними проблемами. Контроль над життям належить не нам.

Стабільності не існує. Існує ілюзія стабільності. В коридорах поліклінік і лікарень, у відділках міліції, на вулицях щодня – скільки людей раптово  потребує допомоги? Скільки разів у нашому житті були випадки, коли ми з полегшенням переводили подих, усвідомлюючи, що мить перед тим могло статися так, що подих попередній був би подихом останнім? 

Людина не може контролювати море, але може обирати курс. Якщо курс обрано, то після шторму можна знову буде продовжити шлях. Це краще ніж просто чекати наступного шторму. 

Замкнене коло

Коли нам здається, що ми йдемо вгору, насправді ми йдемо вниз. Коли нам здається, що ми в тупіку, насправді ми біля виходу. Можна піти по колу назад. Але є інший шлях. Вийти із кола і дати правді промовляти до нас.

Опора життя

Є група на четвертому курсі візантиністики. Аня, Марта, Юля, дві Марії, Іван, Павло, Михайло, Ярослав і Назар. Десять. Я спитався в них, що є істинною опорою нашого життя? Яка підтримає нас завжди. Хай що станеться. Не дасть впасти. Шукають.

Є ідея, яку не можна переказати. Людина має сама пізнати її. Доки ми її не прийняли, доти її ніколи не чуємо і ніде її не зауважуємо. Коли ми її прийняли – чуємо і бачимо її завжди і скрізь.

Заради майбутнього

Паспортний контроль. У мене український паспорт. Дістаю його з кишені й через тридцять секунд вже комфортно сиджу на лавці в поліцейському автобусі. Оформляють протокол.

У мене є віза, є гроші, та й одяг ще не дуже подертий, я розмовляю англійською, але мене затримують, тому що в цій країні більшість українців перебуває нелегально, і місцевим поліцейським подобається набивати автобус східноєвропейцями і возити їх по місту, показуючи місцеві пам’ятки архітектури. 

Треба вибиратись із цього автобуса. Питаюсь, хто тут головний і згадую всі слова місцевої мови, яку вчив пару тижнів. На згадку приходять в основному лайливі. Показую візу в паспорті супроводжуючи це сумішшю місцевих слів та англійської граматики. Мене відпускають. Мені пощастило. Тепер знаю: як попереду поліцейський кордон, краще перейти на інший бік вулиці.

Замість наражатись на неприємності краще їх уникнути. Можливість розповісти про свої пригоди в майбутньому, не вартує ризику залишитись без цього самого майбутнього. 

Другий шанс

Сумне обличчя Сабіни виринуло з темряви дверей. Вона вчилася цілий семестр, виступала і доповнювала на семінарах, відвідувала лекції, писала додаткові реферати, але в підсумку бракує одного балу (зі ста) до відмінно.

Можна зробити несправедливу систему справедливою; можна пріоритетом вважати людину, а не систему. Але потрібен час, щоб це зрозуміти.

Минуло чотири роки. Знову оцінювання, знову бракує одного балу (зі ста) до відмінно. Тепер систему заокруглено.  Тепер обличчя Сабіни радісне.

Помилки минулого можна виправити. Головне розпізнати другий шанс.

Неминуче

У місті не видно неба. Ні, в місті видно небо. Але в горах розумієш, що небо, яке в місті, то не те небо.

На балконі. Балкон не шклений, відкритиий. Як екран. Бачу сонце, що заходить за гори. Бачу червоний відблиск на хмарах. Ніч. І світяться вогні на будинках. У центрі б’є годинник на пошті. Вітер. Чути дощ. Шум зростає. Повітря стає вологим. Дощ наближається. Залишаюсь на балконі. Дощ проходить поруч.

Коли насувається неминуче треба готуватись його зустріти.  Іноді неминуче оминає.