Паспортний контроль. У мене український паспорт. Дістаю його з кишені й через тридцять секунд вже комфортно сиджу на лавці в поліцейському автобусі. Оформляють протокол.
У мене є віза, є гроші, та й одяг ще не дуже подертий, я розмовляю англійською, але мене затримують, тому що в цій країні більшість українців перебуває нелегально, і місцевим поліцейським подобається набивати автобус східноєвропейцями і возити їх по місту, показуючи місцеві пам’ятки архітектури.
Треба вибиратись із цього автобуса. Питаюсь, хто тут головний і згадую всі слова місцевої мови, яку вчив пару тижнів. На згадку приходять в основному лайливі. Показую візу в паспорті супроводжуючи це сумішшю місцевих слів та англійської граматики. Мене відпускають. Мені пощастило. Тепер знаю: як попереду поліцейський кордон, краще перейти на інший бік вулиці.
Замість наражатись на неприємності краще їх уникнути. Можливість розповісти про свої пригоди в майбутньому, не вартує ризику залишитись без цього самого майбутнього.