Прокрастинація симулякрів

Ми не маємо справу з реальністю безпосередньо але за посередництвом наших відччутів. Відтак все що ми бачимо чуємо чи чого ми торкаємось ніщо інше як образи реальності які згенерували наші орагни чуття. Наша реальність, отже це реальність образів. Жан Бодрійяр нарахував чотири стадії цього образного алкоголізму. В його прогресії кожна наступна стадія має все менше спільного  з реальністю. Рефлексія, коли образ відображає реальність. Перверзія, коли образ перекручує реальність. Претензія, коли образ вдає що він реальність хоч насправді за ним ніякої реальності немає. І четвертий -- симулярк, коли навіть про вдавану реальність не йдеться.

Саме цими Бодрійярівськими симулякрами сповнене наше професійне та інституційне життя. Я не пишу перетворилось бо не знаю чи було воно іншим колись. Раніше я бачив багато речей як претензію, як образ вдаваної реальністі. Я розумів що мої знайомі не такі круті як вони хочуть щоб ми їх сприймали, я розумів що вишиваний патріотизм це більше показне, я розумів що коли маєш справу з "професіоналами" варто погуглити потрібну інформацію бо вони можуть накосячити і ще ти будеш винний бо не вмів пояснити завдання. Я все це розумів, проте я тоді ще не знав що може бути так що ніякої реальності за цими образами взагалі не існує. 

Прокрастинація симулякрів це зволікання ніщо. Це коли ніщо зволікає тому що воно нічого не може зробити. Це безвихідь з якої можливий лише новий початок. Не презавантаження, системи а її повна переінсталяція з неминучим форматуванням вінчестера, стиранням всього цього хламу нінащо непридатного софта, гігбайтів непотрібної інформації та інструкцій. 

Не очікуйте що хтось змінить ваше життя. Вони зволікають не тому що вони не знають як чи не тому що вони зараз не можуть чи не тому що вони просто не хочуть. Вони зволікають тому що їх насправді нема.

PS Заголовок цього допису придумав Микола Мельник, я лише розписав що це може означати. 

Гіпер(за)луп

Оскільки щупальця нашого олігархічно-державного спрута проникли в соціальні мережі то так чи інакше мені на очі потрапляє безліч інформаційного непотрібу, який однак становить значний культурологічний інтерес. Маю на увазі всю цю рекламу в стилі нанотехнологій неоекономік гіперлупів та айті-хабів в одному пакеті з якою можна дізнатися що наприклад на конкурс дослідницьких грантів треба подавати папопучку з зав’язками без поміток, так наче в нас відключили інтернет та знищили всі мейли що просто немає куди і немає як подати документи в електронному форматі,  дізнатися що черговий новітній державний дослідницький фонд який має реформувати нашу наукову сферу збирається скликати засідання своїх членів у Києві з фізичною присутністю оплачуючи всім відрядження, так наче ніхто з них не вміє користуватися скайпом, а в нас настільки багато в науці коштів що їх просто немає куди дівати як тільки інвестувати в готельну інфраструктуру києва, дізнатись про новітню школу в якій мають бути інтерактивні дошки проектори та планшети так наче від того що хтось напише 2+2 пальцем по екрану а не олівцем на папері комусь додасться розуму, і при цьому ні слова не почути про вентиляційні системи, яких в нас нема і через відсутність яких наші школярі не мають чистого повітря що впливає на їхнє здоров’я. Думаю подібних речей ви читаєте також багато, і зможете самі навести безліч прикладів цього безглуздого витрачення ресурсів.

Мій месидж простий: збитися з пихи утопічних візій технологічного майбутнього, і зосередитись на масовому запровадженні зручних і надійних технологій які працюють скрізь в розвинутому світі.

Учімось вирішуввати справи через мейл та месенджер а не через телефонні дзвінки чи особисті зустрічі, учімося проводити наради швидко і ефективно без особистої пристуності учасників, учімося профілактично дбати про своє здоров’я (замість бігати по лікарях жменями ковтаючи часто непотріні препарати) створюючи належне середовище і ведучи відповідний спосіб життя.  Ну а щоб здійснити все це і мати доступ до досвіду інших людей, маю наувазі глобально, а не лише на гумористичних локальних пабліках в фейсбуці, учімося англійської і учімося користуватись гуглом.

Чи є майбутнє в цієї країни? Чи є майбутнє в нас? І що робити?

Багатьох людей тримає надія -- необгрунтована віра в те що все вдасться що все налагодиться і в майбутньому буде краще ніж колись. Ця віра як впсихоманіакальному синдромі чергується з приступами апатії -- також необгрунтованим небажання хоч щось робити тому що нічо немає сенсу і ніякого результату досягти неможливо. 

І перший і другий стан перебувають в іншій площині ніж раціональне мислення, коли кожне твердження підкріплються логічним аргументом і доказами. Мислення найважча робота і тому її всіляко намагаються уникати відриваючись в емоційних вибухах результат яких лише шкодить справі. Проте на цьому все не закінчується, далі іде люта ненависть до мислення від чого психоманіакальні коливання між надією та апатією лише збільшують свою амблітуду. 

Питання чи є майбутнє в цієї країни, не є питанням емоцій, а є питанням холодного розрахунку. Це питання швидше до букмеккерів ніж до божевільних проповідників. Відповідь на нього можна вирахувати подивившись на статистику економічної та соціальної динаміки. І також грунтуючись на цьому знанні можна вибудувати соціальний прогноз для себе особисто. 

В нас по суті залишилось дві опції. Нічого не робити спостерігаючи фінал, або ж продукувати особисту і соціальну зміну в усіх можливих аспектах і на всіх фронтах. Другий вибір веде до боротьби і я б хотів щоб цей допис надав підтримку всім тим хто вже перебуває на цьому шляху і щоб стимулював тих хто ще вагаться стати на цей важкий але раціональний шлях також.

З просоння

Мені був потрібен по суті рік після повернення з Америки щоб прокинутись до реальності, в якій ми живем тут. Рік часу мені був потрібен для того щоб конкретно переключитися і побачити як далеко все зайшло в своєму небажанні зрушати з місця вперед і в своєму стремлінні скочуватись назад. Почути закид що проблема в тому що дехто менатльно не повернувся з майдану, побачити як студенти деяких вузів далі купують рецензії на свої дипломні роботи, дізнатись про нюанси функціонування реформованої системи освіти, реформвоаної медици, почути як християни виправдовують вбивство бо хтось колись був у когось щось там вкрав, побачити масовий псіхоз на площі ринок через приїзд пацана який впарює консюмеризм зі свого ютюбканалу, ознайомитись з лівими псевдодисертаціями успішно захищеними на ступінь доктора наук, підписати документ що я згоден на половину оплати моєї праці, яка і так є половиною від того що мені мали б платити в повному обсязі і є якоюсь мізерною частиною того що впринципі можна заробити закордоном роблячи простішу роботу, побачити як складно тим успішним випускникам кого памятаю з університету, вони виявились не потрібними ні країні ні її інституціям, роздивитись довкола і зрозуміти що практично всі з моїх однолітків хто мав кепалу в голові покинули Львів, оцінити що відпочинок за тисячі доларів закордоном це норма в той час як хтось за тебе гниє в окопах, все це мені було потрібно щоб прокинутись в цій реальності повною мірою. Мені не подобається ця версія русского міра у вишиванці. Я б хотів щоб більше людей прокинулись, більше людей подивлись на цю реальність, в якій вони живуть відсторонено, оцінити її не з точки зору критеріїв, які пропонує вона сама, але з точки зору критеріїв того життя, якого прагнуть люди скірзь у світі з точки зору базових потреб безпеки, зоров’я, в тому числі ментального, відчуття приналежності, впевненості за наступне покоління, з точки зору банальних можливостей для особистого і професійного розвитку. Звичайно все це чекає перед зовнішньою загрозою, але щоб вистояти у війні із цим зовнішнім агресором, нам найперше треба виграти внутрішню війну. Перемогти свій страх чинити спротив тим хто має владу, відключати переживання, досягати максимум результату затрачаючи мінімум ресурсів, зберігати впевненість, підвищувати компетентність, покращувати вміння і запроваджувати підходи, які забезпечують найкращий результат. Роботи багато, працівників мало. Все ніби за планом, принаймні такий в мене оптимізм з просоння.