Книжка за один день

Можна сказати, що Нафіга іти на пари-2  я написав за один день. Це був четвер 20 березня. Переглядаючи записи в блозі за минулий рік я копіював і компонував їх. Весь той день. Далі впродовж тижня я дещо поправив та уточнив. Зрештою попросивши мою дружину перечитати текст, і внісши останні правки, я довго не роздумуючи в п'ятницю 28 березня розмістив книжку на сайті.

То як довго я писав книжку? День, чи тиждень чи може рік? Звичайно рік, бо книжка писалася весь той час, хоч я і не знав, що пишеться саме вона.

Ми часто дізнаємось, що стоїмо на якомусь шляху, коли вже пройшли значну його частину.

Нафіга іти на пари - 2

Ви вже здогадались. Я написав продовження. Ось лінк для завантаження:

Нафіга іти на пари, якщо треба на революцію ?

Запрошую до прочитання і роздумів. Прошу про поширення і відгуки.

Про бандитів

Вони зараз кажуть, що треба здати зброю. Вони кажуть, що ті хто мають зброю ті переступають закон.

Але вони забувають, що завдяки цим людям, які були готові збройно боротись проти януковича, той утік.

Не був би турчинов в.о президента, і не був би яценюк премєр міністром, і не був би аваков міністром мвс, а парубій не був би секретарем рнбо як би не люди з незареєстрованою зброєю. Бо янукович не боявся нікого крім цих людей.

І тепер ті, кому дісталась влада завдяки революції, називають революціонерів бандитами і злочинцями.

Вони нічого не навчились?

Зараз війна. Ми живемо в очікуванні нападу на "материкову" частину України. І ми бачимо безпорадність влади. Нездатність армії захистити народ.

Наш народ має стати армією.

Список подарунків

Є люди, які дарують ближнім зовсім непотрібні речі. Вони використовують ближніх для вдоволення свого нездорового потягу до шопінгу. Питання: що робити, коли ви стаєте жертвою таких подарунків?

Особливо складно, якщо так поступають близькі люди. Такий подарунок не викинеш, не повернеш до магазину чи дарителю і вже точно не продаш. 

Можна позаздрити мудрості американців, які складають спеціальні списки того, що вони хочуть щоб їм подарували. Чому б не запозичити цю традицію?

Там де світло

В мене в шоклі математику вчила Броніслава Яківна. І вона часто, коли ми шукали розвязок якоїсь задачі, нагадувала нам один анекдот, щоб спрямувати нашу увагу у правильне русло.

Отже:

Пізно вечері перехожий бачить людину, яка повзає під ліхтарем по землі, запитує:

- Що ви робите?

- Шукаю ключі.

- А де ви їх загубили?

- А в там тих темних кущах.

- Так чому шукаєте тут, а не там?

- Бо тут світло.

Ці безхребетні закручують не ті гайки. Вони дозакручуються до третього майдану.

Інтерв’ю для "Дзеркала тижня"

Завдяки старанням Оксани Загакайло в газеті "Дзеркало тижня" з’явилось інтерв’ю зі мною на різні теми довкола революції та мистецтва.

Запрошую до прочитання: україномовний варінат, російськомовний варінат (є деякі відмінності).

Особисто нам

Ми часто сподіваємось, що те, що треба особисто нам, за нас зробить хтось інший, але дивуємось, коли інші очікують від нас, що ми зробимо щось, що особисто потрібно їм.

Якщо навчитись ні на кого не покладатись і нічому не дивуватись, тоді ми збережемо нерви  і будемо мати чимало приємних сюрпризів.

Індивідуальна відповідальність

Обставини змінюються, а зобовязання залишаються. І часто в нових обставинах вони можуть для нас втратити будь-який сенс чи навіть суперечити нашим інтересам. І тоді виникає спокуса відмовитись від своїх слів. Сучасні події нам подають багато прикладів для наслідування. Але чи  неправильні дії інших можуть виправдати наші власні проступки?

Прохання

Коли ми звертаємось до когось із якимось проханням, то дуже може бути що об нас витруть ноги. Щоб спонукати "підкрипити" наше прохання матеріально, або щоб нашим коштом відчути свою значущість або одне і друге одночасно. Зрештою в нас виробляється рефлекс, як у собаки павлова. І ми взагалі втрачаємо здатність звертатися за допомогою до когось. Ми шукаємо посередників, знайомих знайомих, шукаємо способів уникнути цих неприємних хвилин ганьби. Але найгірше ми також реплікуємо цю схему стосунків, коли з проханням про допомогу хтось інший звертається вже до нас.

Потім уже наступило

Ми поки нічого не втратили.
Навпаки, ми здобули.
Шанс з"ясувати відповіді на питання, які так довго відкладали на потім.
Хто ми є? Куди ми йдемо? І на що ми здатні?

Мистецтво? Це не для нас

Зверніть увагу як багато малюють малі діти. В них є природжена потреба створювати мистецтво. Але потім вони ідуть до школи. І далі вся наша система освіти вбиває цю природжену потребу. Вбиває, бо ми живемо в цивілізації масового виробництва, для якого потрібна не творчість, а стандартизація, потрібне чітке виконання інструкцій. В такому суспільстві мистецтво зайве, мистецтво шкідливе.  

Пролетаріату та "офісним рабам" потрібні не картини в музеях, а трудова дисципліна, щоб вони виробляли продукцію і приносили прибуток. І щоб не дай Бог вони не повставли, не розірвали свої кайдани система змалку вживляє вірус-мантру: "Мистецтво? Це не для нас."

Що потрібно щоб почати?

Світогляд людей змінюється під впливом подій. Не завжди одразу, але рано чи пізно змінюється. Комусь достатньо однієї смерті, комусь багатьох, а комусь потрібен голокост. Ми чекаємо трупів наших знайомих на вулицях рідного міста, щоб почати діяти?

Стрілецький клуб

Є ідея створити громадянське товариство як допомогу армії. Його учасникам надавали б доступ до армійської зброї на умовах аренди. В товариство міг би вступити кожен, хто досяг повноліття, пройшов психологічний тест і мав би належні рекомендації. За демократичну абонплату щомісяця стрільці проходили б одноденні тренування з інструктуром зі стрільби, зокрема з автоматичної нарізної зброї в тирі і на полігоні. Щоб коли прийде час всі мали належні навики.

Виправдання

Наші негативні емоції виникають не через зовнішні події. Це було б надто просто. Закінчились події і з ними змінились емоції. Не так є насправді. Насправді наші емоції існують незалежно від подій, а події ми лише використовуємо для того щоб проявити наші емоції. Дуже часто ми дивуємось чому якась дрібниця так виводить нас із себе. Але це не дрібниця нас виводить, це ми самі себе виводимо, використовуючи дрібницю як виправдання.

Урваний терпець

Коли ми беремось за якусь справу і будьщо намагаємось довести її докінця. Це називається настирливість. І це вважається круто. Настирливість ставлять в приклад.

Але настирливість сама пособі ватрує не багато. Що з того що ви чолом настирливо лупитесь в бетонну стіну? Ваша настиріливість допоможе вам лише заробити струсмозгу.

Як часто через настирливість люди впиваються до білої гарячки  знишчуючи всі запаси алкоголю, чи накопичують майно, так наче можна скупити все на світі, і як часто люди настирливо мучать себе роками лише щоб здобути диплом, покласти його на полицю і пізніше записатися добровольцем на неприглядну передову бізнес-фронту настирливим мерчендайзером чи менеджером з вуличних продаж.

А як же революція? Хіба режим було повалено не через настирливість людей? Ні, не через настирливість, а через те, що нам урвався терпець.

Пророцтво Шевченка

Вперше забагато років я пішов на Шевченківський вечір. Я пам'ятаю ті вечори ще зі школи. Але цього разу все обійшлося без нафталінових промов. Професійна декламація на 50 хв. в супроводі віолончелі, фортепіано і жіночого вокалу. Готика. І вже третій день слова Шевченка крутяться в моїй голові.

Багатьом його фразам ми надаємо сучасний зміст і вони справді підходять. Ще на революції був задум зробити відео. Мікс фрагментів Шевченка з похмурим саундтреком і кадри з подій на Майдані і на Грушевського. Не склалося. Але той задум все таки вдалось сьогодні втілити.

В старшого сина в школі вчителька дала завдання всім учням хто хоче зробити стінгазету з батьками до шевченківських днів. Ми і зробили. Ось результат. 

Судний день (готуймось)

Від 22 листопада ставало чим гірше.
Коли скасували євроінтеграцію не вийшов мільйон, і людей побили 30 листопада.
І 1 грудня, коли вже вийшов мільйон, тоді віддали перевагу теревеням зі сцени, і знову на банковій жорстоко побили людей.
І в ніч на 10 грудня, коли зносили дальні барикади вдень не було жодної реакції, адже Ештон в Києві, Захід нам поможе, і тоді стався штурм вночі 11 грудня.
А що було в наступні дні? Нічого.
І так ми дочекались диктаторських законів 16 січня.
І коли люди пішли на штурм 19 січня, їх зупиняли, а потім від них відхрестились.
А коли почалися вбивства і викрадання що?
Хто домовився про здачу КМДА і розблоковування Грушевського?
"Мирний" наступ на Верховну раду чия це була фантазія?
І чому потім обороною майдану керував ведучий зі сцени?
І хто відпустив людей на смерть на інститутську?
І хто після того підписав угоду з убивцею?
І тепер: хто його випустив?
І хто допустив щоб озброєні люди зайшли у верховну раду Криму?
І хто зараз грається долями наших заблокованих військовиків?
І чому навіть у Львові ніхто не збере антивоєнний мітинг, так щоб вийшло ціле місто, так щоб кожен мешканець для себе зрозумів, що після кримчан і наших братів на сході ми наступні?
Бо комусь бракує хребта, сказати: ми не справляємось, ми до цього не готувались вибачте нам, ось ми передаємо владу тим, хто готовий.
Ні вони так не зроблять, вони далі бавитимуться в політику.
Ділитимуть посади за квотами. Призначатимуть керівників, яких не хочуть люди.
І називатимуть провокаторами всіх, хто їм в очі казатиме правду.
Вони далі не будуть нікого слухати.
І розповідатимуть з екранів, що у них є план.
Срака в них є, а не план.
Невже для очищення нам потрібна повномасштабна війна?
Невже Нова Україна має охреститись в ріках крові?
А що ми? Як худоба чекаєм забою?
Сподіваємось, що все розрішиться без нас? Як колись?
Але ж ні. Закінчилось. Як колись вже більше не буде.
Якщо ми хочемо миру, готуймось до війни.

Громити чи не громити

Під стінами львівської податкової гарно стояло штук тридцять коктейлів молотова. Підчас вівторкових погромів у Львові в ніч з 18 на 19 лютого, які спалахнули як помста за вбивстов людей у Києві і штурм Майдану, львівська податкова навідміну від львівських відділ міліції не постраждала. Під її стінами розгорнулась високоінтелектуальна дискусія в стилі гамлетівського: громити чи не громити. Бесіда плавно перетікала від теми до теми. Дійшло і до вчителів. Лунали пропозиції вішати тих хто бере взятки. І на відміну від теми погрому податкової тут в принципі панував консенсус.

Тим хто вчить інших приписують надприродні здібності. Чи не храмом науки хтось високопарно назвав університет? Викладачі, отже, служителі цього храму, овіяного культом непомильності та особливої моральності. Тому як вони чинять ницо це викликає лють.

Колись в одному дуже творчому навчальному закладі було видано розпорядження згідно з яким єдиним припустимим одягом для викладчів-жінок стала спідниця нижче колін. І ще пригадую, коли прийшовши з групою студентів на практику в одну з львівських шкіл я мав приємність послухати від директорки цієї школи п'ятихвилинну лекцію на тему, що  в школі вчаться хлопці підлітки і тому студентки-практиканткам не можна ходити в джинсах. Так це двадцять перше століть і в нас не діють закони шаріату. В нас діють закони лицемірства. Бо за всією цією псевдоморальністю ховається потворна гримаса корупції - практики використання свого службового становища у своїх меркантильних інтересах, зрада суспільної довіри.

Я не здивуюся коли наступного разу крім відділків міліції почнуть громити університети. Чи вийде хтось їх захищати як тоді податкову? Ще залишається час це відвернути.

Розмови

Нам не треба переконувати всіх підряд. Особливо коли нас не хочуть слухати.

Ви ж бачили божевільних, які розмовляють самі з собою в транспорті. Але ж дуже часто, людина, яка наче і спілкується з нами, насправді говорить виключно до себе. Такий співрозмовник уриває вас на півслові, його репліки часто взагалі ніяк не пов'язані з вашими,  і часто якщо до вас підійде хтось третій ви можете цілком спокійно і непомітно відійти.

Таке спілкування не має жодного пізнавального результату. Щобільше воно втомлює і продукує негативні емоції. Відтак ви в подвійному мінусі. Тому найкраще взагалі не починати таких розмов.

Наш вибір

Буремні події прийшли в нашу країну. Але можна залишатись осторонь від них. Можна на все це не зважати. І потім жалітись чому в марноті минає життя? чому все таке скучне і нікчемне?

А можна пережити всі ці події як особисті. Розширити межі своєї відваги, витримки, сили волі. Навчитись співчувати, страждати і радіти. Зрозуміти що насправді важливе для нас.

Вибір між двома способами переживання подій належить лиш нам. Нас ніщо не може змусити реагувати на них так чи інакше. Не буде кого звинуватити. Вся відповідальність на нас.

PS Принаймні тепер ви не зможете сказати, що вам цього не говорили.

Україна на порозі війни

Це було двадцять років тому. Я пам'ятаю листівку  "Україна на порозі війни", яка висіла на дверях скляного корпусу інституту декоративно-прикладного мистецтва теліпаючись на вітрі. Після розпаду СССР були домовились, що половина Чорноморського флоту мала належати Україні, але в 1993 р. підписали угоди (їх назвали Масандрівськими), згідно з якими свою частину Україна мала продати Росії. Одним словом Україна залишалася фактично без флоту, без Севастополя і без Криму.

До Києва на протести поїхала велика група львівських студентів. Перед виїздом ми кілька днів тренувались на цитаделі розбивати міліцейські лави войовничо махаючи ногами. Ми доречі їхали озброєні. Батько одного мого колєги мав кооператив по деревообробці,  тож колєга приніс цілу купу качалок для тіста, перероблених під дубці (замість двох ручок вони мали лише одну).

Добравшись до Києва і висадившись біля річкового вокзалу ми приєднались до багатотисячної маніфестації, яка йшла через маріїнський парк до верховної ради. Міліції було дуже багато і під кабміном і під радою і в парку. Поступово нашу студентську групу відтіснили від основної колони і взяли в оточення. Далі очевидно нас мали посадити в комфортабельні бобіки для подальшого транспортування у райвідділки, проте один з колишніх афганців який був в наших лавах, вихопивши в розгубленого майора мегафон дав команду прориватись. Уроки на цитаделі не минули марно. І за хвилину промчавши табуном по беззахистних стражах порядку ми опинились під стінами верховної ради в загальній масі маніфестантів.

Групі студентів з львівського університету пощастило менше. Їх було не так багато, може зо два десятки і вони добирались окремо. Приїхавши до Києва вони вишикувались в колону по двоє і вирішили промарширувати київськими вулицями. Через тристаметрів їх без спротиву запакували, забрали і посадили. Одним словом потім три дні їх витягували тодішні львівські опозиційні депутати. Весь цей час ми безтолку вештались Києвом час від часу приходячи під раду покричати трансекзистнеційне закляття "ганьба".

І ось тепер мені це все згадалося, бо наше життя стало подібне до перших років незалежності, бо знову наша держава має боротись за своє існування. Ні не так, це ми маємо боротись за її існування. Бо справді Україна на порозі війни.

PS Погугліть дізнайтесь адресу свого воєнкомату. Там є такі зошити, де можна залишити свої дані. Не хвилюйтесь, вас нікуди не заберуть. Скажуть слідкувати за повідомленнями змі і якщо будуть якісь оголошення, то телефонувати і уточнювати. Це поки єдине, що ми можемо зробити. В такий спосіб висловити свою готовність захищати свою сім'ю, свій народ, свою країну. Адже ж ми готові?