Жадання влади

Вони щойно з уроку, з практики - Люда Базюк, Оля Андрієвська і Сашко Васильєвич. В тіні старого каштана навпроти восьмої школи з краєвидом на вежу Корнякта в мене до них питання:

Чому учні в класах, студенти в аудиторіях, натовпи на вулицях себе так погано ведуть? Чому не можна сісти чемно, говорити лише коли спитають, ходити по струнці, слухняно і старанно робити те, що скажуть? Чому так хочеться перебивати, голосно сміятись, вийти з класу посеред уроку, і взагалі всіх подалі послати?

Можливо нецікаво, можливо брак уваги чи мозгів. Усе це так. Але в основі (як був сказав філософ Фрідріх Ніцше) – жадання влади. Коли наш крок чи дія чи чотири слова виводять наших ближніх з рівноваги, ми здобуваєм владу. Ми здійснюєм контроль. Ми відчуваємо свою значимість. Тому, увесь цей шум і гам – це боротьба за владу. 

І що робити? Я раджу стати збоку. Якщо за владу ніхто не тримається, ніхто за неї і не бореться.

Не треба наказувати, ліпше просто попросити, не треба кричати, достатньо спокійно говорити, не можна ненавидіти, але треба любити. Так як Бог полюбив нас. Давши нам шанс послужити тим, хто прийде після нас. 

PS Бувало, я виганяв людей з лекцій, бувало відправляв на талон, бувало казав пару теплих слів. Мені прикро за всі ті випадки. Це не методи навчання. Альтернатива є завжди.

Всередині нас

Якщо ви посеред якогось проекту й думаєте, що колись настане свобода, розслабтесь. Вона не настане. Буде інший проект.

Свобода не приходить, коли ми щось закінчуємо. Їй без різниці де ми – на початку, наприкінці, чи повуха в лайні. Її не можна купити, продати чи відібрати. Свобода всередині нас повсякчас. Чекає, коли ми її відшукаєм.

Плата за навчання

Колись я написав, що нема таких людей, які пережили молодість і вийшли сухими з води, не накоїли помилок. 

Так, але це не значить що треба наступати на одні і тіж граблі. Варто спробувати піти в іншому напрямку і не зациклюватись на помилках. 

Кажуть, помилки - це плата за навчання. Мені подобається таке визначення. 

(Не) заради себе

Блаженні вбогі духом, бо вони не вірять в себе, не йдуть до своєї мети, не втілюють свою мрію, бо їм взагалі не розходиться про себе. Має бути Бог, мають бути ближні, заради яких ми все робимо.

Заберіть у вчителя учнів, в актора глядачів, в письменника читачів, у лікаря пацієнтів, в адвоката тих, хто потребує захисту. Що станеться з їхнім мистецтвом?

Яка б не була наша праця, Бог нас питає, наші ближні питають нас: як те, що ми робимо прислужиться їм? Вчіться не заради оцінок, працюйте не зради грошей, любіть не зради того, щоб любили вас. Забудьте про себе і ви знайдете себе.

Into the Wild

Я розповім про своє відступництво.

Ви були в Чорногорі? На тому хребті, найвищому в наших Крапатах? Десь подорозі між Попом Іваном та Несамовитим почав падати сильний дощ. Я пам’ятаю туман перед очима, лід під ногами і двадцять кілограм за спиною. Нас було четверо. Нам було по двадцять і ми не мали зеленого поняття, що робити далі. В школі вчать точну висоту Евереста, але ні слова про те як вижити хоча б у Сколівських Бескидах. У нас були знання, але не ті що треба. В нас були з собою гроші, але там вони нічого не вартували.

Диплом не дасть вам знань, а гроші крутості. Диплом і гроші – це наслідок, а не причина. Знання і крутість здобуваються силою.

PS Там в тумані ми були не самі. Нам сказали, де зійти з хребта до колиби. Дощ вщух. Ніхто не заробив запалення легенів. Зранку ми не повернулись на хребет, ми пішли на Закарпаття, в цивілізацію.

Людям не подобається, коли їх повчають

...тобто парять мозг і розказують їм як і що вони мають робити.

Особливо, коли у вчителі пнуться лицеміри, ті хто зеленого поняття не має про людей, про обставини, в яких ті живуть, хто з іншого тіста, в кого навіть вимова і мова інша, хто не знає, що таке праця за 10 грн на годину, але хто знає що таке ів роше і гранд чірокі, хто так любить мандрувати і вважає що свобода це коли ткнути пальцем в глобус взяти квиток на літак і полетіти на інший куток земної кулі, щоб насолодитися вечірнім бризом на гавайях, і хай весь світ зачекає.

Розказувати як треба правильно жити іншим просто. Складно жити згідно з принципами, які проповідуєш.

Відмовитись від того від чого треба відмовитись. Зробити те що треба зробити. Бути милосердним, коли винні перед тобою і бути жорстоким до власних слабкостей. Ставити на перше місце Бога, любити ближніх своїх як самого себе. Це складно. А говорити? Ні, не складно, навіть дуже просто.

Обман

Люди схильні обманювати в тому, що не є для них цінністю (у тому, що є для них цінністю, вони обманюють також, але менше і рідше ніж в тому, що для них цінністю не є).

Щоб уникнути обману у важливому, переконайтесь що ті з ким маєте справу вважають це важливим також.

А що робити якщо вони не вважають? Не мати з ними справ. Ви нікому нічого не зобов’язані.

Уявлення vs Віра

Як складно йти не знаючи куди веде дорога. Складно не стільки йти, як повірити, що все буде гаразд, що дорога приведе нас в пункт призначення. І вірити в це навіть коли попереду побачиш провалля.

Нам не обов’язково мати уявлення про порятунок, щоб він прийшов. Важливіше мати віру.

Чернетка

Як довго нас пам’ятатимуть після смерті? Нє, ну давайте відкинем фантазії, що ми зробим щось таке, що нас пам’ятатимуть довіку. Давайте припустимо з вірогідністю 99,9999999%, що ми помрем звичайними людьми і наші здобутки не довго переживуть нас, чи скоріше ми самі переживемо наші здобутки.

То скільки часу нас пам’ятатимуть? Рік? Два? Десять? Скільки людей прийде на першу другу на десяту річницю нашої смерті? Відповідь може не сподобатись: нас забудуть на другий день після похорон. Так, є рідні, але щоб глянути правді у вічі дайте відповідь: як часто ви ходите на могили предків?

Все, що ми робимо за життя, тільки начерк, чернетка, конспект лекцій, який спалять на вечірці з нагоди успішно зданої сесії. Все зроблене сьогодні, забудуть завтра. Ми нічим не ризикуємо. Тому треба відкинути страх преде критикою, чужою оцінкою, взагалі страх перед людьми. Боятись треба лише Бога, дослухаючись до голосу сумління. А цей голос говорить: не сиди без діла, берись до праці, живи згідно з покликанням.

Взаємозв’язок

Наші дії мають вплив на інших людей, і дії інших людей мають вплив на нас. В конфліктах перемогти не можливо. Навіть якщо винищити своїх опонентів, то їхня відсутність виявиться їхньою найлютішою помстою. Тому з людьми треба жити мирно. Нелюди цього не розуміють.

И так поймут

На фейсбуці є дуже цікава група "и так поймут" (http://www.facebook.com/groups/i.tak.poymut/). Благородні учасники цієї групи надсилають чемні листи різним корпораціям із запитами щодо створення україномовних версій сайтів, етикеток, бірок і таке інше. Одержані відповіді публікують і обговорюють.

У цих відповідях повно цинізму. Це просто "культурні" послання на три букви. Продаючи товари в країні корпорації навіть для проформи не вдають, що думка громадян цієї країни для них щось важить. Спопробували б вони так відповісти де інде це було б в ту ж хвилю в новинах, а їхні офіси на другий день би спалили разом з працівниками.

Наприклад в Греції. Там громадяни дуже мирні. Злочинності взаглі нема. Но на 17 листопада вони збирають таку талпєнь, що треба ставити всю афінську ріотполіс зі сльозогінним газом і водометами інакше зрівняють американське посольство з землею.

Листи щастя до офісу будь-якої BULLSHIT Inc. гівна варті без пляшки з котелем молотова у їхнє вікно, позову до суду та бойкоту товарів у магазинах.

PS Суть не в українській мові (завтра це буде російська, іврит чи суахілі). Суть у ставленні до людей.

Мережа 2.0

Дзвінок телефону. СМС. Непрочитаний Імейл. Червоний кружечок повідомлення на фейсбуці. Вони маячить перед очима вимагаючи уваги. І ти не заспокоїшся доки не дізнаєшся, що там, хоч передбачаєш: це скорше за все чергова фігня.

Тим часом секунди падають, тягнучи за собою хвилини. Ти думаєш: їх минуло десять, а насправді вже нема шістдесят. Година за годиною перед екраном в безглуздих пошуках.

В неті можна загубитись, але не можливо знайти себе.