Масштаб

Є справи, які нас цікавлять, але ми на них не маємо впливу, а є справи, які слід робити саме нам, проте вони нас не цікавлять. Нам задється, що вони занадто дрібні.

Але це також свідчить, що ми самі визначаємо масштаб своїх справ. Оцінка того, що ми робимо, це впершу чергу самооцінка.

Звичайно є стереотипи, є уявлення про престиж, є мода, все це є, тому справжній виклик – показати всьому цьому середній палець і робити те, до чого ти покликаний.

Таке життя

У житті іноді стаються речі, які не вкладаються у голові. Як так? Чому так? Хто б міг подумати, що так станеться?

Кажуть випадковість. Таке життя.

Пропоную замість констатації факту замислитись: Що ці випадки виявляють нам? До чого вони привертають нашу увагу?  Чого вони можуть нас навчити?

Йдеться про всі випадки: і погані, і хороші, і ніякі.  Життєві випадки це елементи коду. Навчившись його читати можна зрозуміти значення життя.

Стимул

Залишився останній ривок. Іспит який вже нічого не вирішує. Який неможливо завалити. Чому я готуюсь? Бо мене так привчили? Бо не маю чим іншим зайнятись? 

Яка різниця? Важливий не мотив, а дія. І дія правильна. Вчитися треба все життя і використовувати кожну нагоду і кожен стимул.

Mission Impossible

Лише 4,2 % українців доводять початі справи до кінця.

Цю статистику я взяв зі стелі. Але ви їй повірили. Справді як довкола мало людей відданих справі. Які не зупиняються і йдуть вперед попри все. Долають труднощі. Не зациклюються на бабках і власній вигоді. Які готові жертвувати не на словах, а на ділі. 

Звичайно це важко. Майже неможливо. Але у вас є шанс. Таке випадає не кожному поколінню.  Шанс стати першими серед свого народу, хто встане з колін. Як Уільям Воллес, як Мхатма Ганді, як Мартін Лютер Кінг. 

Два види завдань

Систему студент–завдання-викладач, можна порівняти зі системою виробник-продукт-споживач. Чи не так? 

Не завжли так. Часто викладач виконує роль посередника, а не споживача. Багато завданнь викладачі дають не з навчальною метою, але задля звітності перед системою, яка видає диплом. 

Для прикладу:

реферати. Вони беглузді. Чого може навчити людину переписування одної-двох книжок? Переписування. Але хіба для цього треба навчатись в університеті?

колоквіуми. Я був свідком деяких і мені було шкода колег які вже не знали щоб такого спитати щоб одержати хоч якісь відповіді. Колоквіум як діалог має сенс, як допит – жодного, тим більше у вигляді тесту.

тести з варіантами відповіді. Чоловік, який це придумав (стороків тому) сам відрікся від свого дітища, бо вони не дозволяють оцінювати знання.

Але є інший вид завдань. Їхня мета допомогти навчитися. Вони вимагають зусиль. Через них пролягає вихід на новий рівень.

Жаль коли не відрізняють одних від інших.

Як їх відрізнити? Впринципі це очевидно, але якщо є сумніви завжди можна спитати у викладача: а чого навчить нас це завдання? 

Помилки, питання, відповіді

У школі вчителі постійно виправляють помилки учнів. Червоним. Рядок за рядком, сторінка за сторінкою. Аж страшно як згадаю.

Університет не школа. Так тут теж є контроль знань. Але значно більше безконтрольності. Вам мало що скажуть, доки ви не запитаєте, не виявите персонального зацікавлення у власному вдосконаленні.

Хочете чогось навчитись? Ставте запитання, слухайте відповіді і знову ставте запитання.

Там, де немає екранів

Нас часто зупиняє надлишок повідомлень. Оманливі, фальшиві, спотворені джерела інформації виїдають наш мозок. Ми втрачаємо здатність розуміти. Прості речі раптом здаються дуже складними, а справді серйозні питання ми вирішуємо без належної уваги, так наче це все просто так.

Змініть режим хоча б на пару годин. Вимкніть телефон і відєднайтесь від інтернету. Не говоріть зі знайомими. Ідіть туди де немає екранів. Найкраще в парк або ще краще за місто.

Зміна перспективи дає можливість подивтись на все по іншому. Але перспетиву треба змінити фізично.

Є такі місця, де нам краще, ніж там, де ми є зазвичай

Ці місця можна створювати самому, а можна шукати і радіти своїм знахідкам. Це так наче знайти печеру з коштовностями, побачити світ який був прихований від наших очей.

Як нагадування, що наш справжній дім не тут, ці місця не залежно чи ми їх створили, чи ми їх знайшли не триватимуть вічно. Вони можуть і не змінитися, але ми змінимось і більше не відчуватимемо радості від перебування там. Тому треба цінувати кожну мить і повертатись туди знову і знову.

На шляху до справжнього призначення

Айка (Айгюль) Мінєєва приїхала до Львова з Полтави навчатись.

Зібравши команду: оператора, композитора, художника і друзів акторів – Айка знімає короткометражний фільм. Про іграшку-ведмедика, якого купили в магазині, а потім викинули на сміття. Айчин одногрупник Зеник (Зиновій) Драгун у ролі гопніка футболить цього ведмедика брудними львівськими калюжами. Іграшку потім приносять у восьму школу і там вона реінкарнується для нового життя. Так, звичайно, ведмедика перед тим випрали.

На шляху до справжнього призначення треба пройти випробування і змити бруд зі свого життя.

PS Переглянути і лайкнути фільм Ви можете ось тут.

(Не)досконала робота

Було, що я написав курсову за одну ніч. Не просто написав, а ще й надрукував на механічній друкарській машинці (Так це було тоді, коли персональний комп’ютер був рідкість).

Текст був, звичайно, лайно. Мені поставили відмінно. Це були дев’яності. Стипендія два доллара, зарплата у викладачів – п’ятнадцять. Вони робили вигляд, що навчають, ми робили вигляд, що вчимося.

Про диплом мені не дуже хочеться згадувати, бо текст в мене вийшов на іншу тему ніж назва. Всі мої кваліфікаційні роботи були суцільним фейлом, невдачами, на яких я вчився скорше як не треба робити, ніж того, а що власне треба.

Я вчуся до сьогодні. Як жаль, що деякі статті, які я опублікував кілька років тому, підписані моїм ім’ям. В моїй книжці є деякі місця, яких я б волів щоб не було. Навіть тут у блозі, якому трохи більше ніж рік, деякі пости я не можу читати без почуття сорому.

Ви хочете написати досконалу роботу? Такої роботи не існує. Існує лише шлях проб і помилок. Розслабтесь і просто пишіть. Напишіть недосконалу роботу. Той факт, що нема за чим оглядатись, нема за чим шкодувати і нема чим кічитись, найкращий стимул для руху вперед.

Чому курсові/дипломні роботи писати легше чим ближче до терміну їх здачі?

Не через страх. Через злість.

Ми починємо працювати, коли тема нас остаточно дістане. Поки ми носимся з нею як з писаним яйцем, боїмося її зіпсувати, «до кінця не розкрити», культивуємо комплекс своєї інтелекутуальної меншовартості, доти справи не буде.

Дедлайн, що наближається зі швидкістю зустрічної електрички в тунелі, звільняє. А прострочений дедлайн окриляє. Досить марнувати час у неті. Ставаймо до праці. Скоро світанок.