Критика

Не люблю критику. А хто її любить? Мені такі люди не відомі.

Кажуть критика це батіг, яким нас заганяють їсти пряники. Можливо. Але страх перед критикою - це гамівна сорочка, що стримує нас від дії.

Цей страх народився не сьогодні. Вся шкільна система побудована на тому, щоб убити в людях ініцативу і прагнення до самостійних дій. Кожному було завдано ран ще у дитинстві. Ті рани оживають і кровоточать щоразу як чуємо критику. Час їх загоїти.  

Якщо придивитись, прислухатись і задуматись, то виявимо, що критика буває різна. Є критика спрямована проти нас, а є критика спрямована супроти того, що нас тримає, не дає здійснити наші цілі, стримує від руху вперед.

Якщо вам хочуть допомогти, то виявіть вдячність, якщо хочуть вашим коштом потішити свою гординю, виявіть співчуття.  

Бо те, що ми пишемо, це частка нас самих

Пізня ніч. Ляна Войтович готує завдання з історії мистецтва. Вона була в музеї, вибрала твір мистецтва, сиділа в бібліотеці очікуючи поки принесуть замовлені книжки, читала, думала, а тепер треба писати. Писати завжди складно.

Ляна сердиться і напевно їсть чеколяду. Напевно слухає One Republic чи Coldplay чи може Pink чи ще щось із того, що вона додала до свого улюбленого на стіні Facebook. Звичайно вона зараз у фейсбуці і може ще в інших мережах. Зеленим світиться крапка чату. Ляна бачить моє ім’я і пише "добрий вечір", розповідає про твір, який вибрала, які проблеми виникли, яка додаткова інформація їй потрібна, питає як краще.

Вона написала роботу.

Найкращу роботу за п’ять років, відколи студенти історичного факультету пишуть такі роботи. Це найкраща робота приблизно з вісімсот робіт, що були написані за цей час. Ляна єдина з двісті п’ятдесяти студентів, які у цьому році вивчаючи історію мистецтва, звернулась за консультацією. Ще кілька людей питалися про технічні аспекти виконання завдання, по змісту вона одна.

Ляна хотіла написати добре. Не через бали, бо бали тут ніпричому. Не через оцінку, бо оцінка ні на що не впливає. Не через залік, бо його одержать усі.

Ляна хотіла написати добре. Бо те, що ми пишемо, це частка нас самих. Бо, якщо пишеш, то пиши найкраще як можеш. Бо те, що ми написали, має значення.

Мало людей тепер так дивляться на світ. Більшість шукає халяви. Такі люди як Ляна потрібні як ніколи. Я розповів про це, щоб надихнути інших.

Наша боротьба не десь там в телевізорі, наша боротьба щодня у справах, які ми робимо. Бо те, що ми робимо, це частка нас самих. Бо, якщо робиш, то роби найкраще як можеш. Бо те, що ми зробили, має значення.

Самостійні рішення

Ми не любимо самостійно ухвалювати рішення, ми сподіваємось, що вирішать за нас. 

І справді так буває, що хтось вирішує за нас. Тоді ми скаржимось. Адже за нас вирішили не так добре, як за когось зі знайомих.

Але буває і так, що за нас ніхто вирішити не може, і вибір треба робити нам. Тоді ми зависаємо. Час іде, а ми сповзаємо, поволі ледь відчутно і непомітно, аж доки не усвідомлюємо скільки втрачено.

Сподіватись, що наші рішення ухвалять інші, помилка. Бо як ухвалять, ми будемо розчаровані, а як не ухвалять, то ми втратимо час. 

Скарги на роботу

Сьому ранку. Світанок. В одній руці димить кава, в іншій сигарета. На вулиці смог поглинає цей дим. Час на роботу. 

Брудні фасади блимають за шибкою авто. Ось типографія. Тут робота. Верстат друкує газети. Чорний мазут і шум як мазут. Ще одна сигарета і до праці. Довгий стіл за мертвими станками. Вікна замурзані ледь просвічені. На столі пачки газет. Треба розгорнути один блок сторінок і покласти в середину інший блок сторінок. Згорнути і відкласти вбік. І так вісім тисяч раз. Працюю декілька годин. Курю і знову працюю. Обід.  Приносять гроші. Час до дому. 

Метро. Бетонні стіни, розмальовані графіті, блимають за брудною шибкою поїзда. З підземлі на світло. Між руїн та будинків, між людей та запаркованих на тротуарах автівок. 

Одного дня ця робота закінчилась. 

Тотальна свобода

Як було б добре мати можливість робити все, що заманеться. Мати свободу дій не обмежену нічим. Самостійно вирішувати як жити, що роботи, куди іти.

Така свобода – це тотальна свобода і вона передбачає тотальну відповідальність. Адже коли робиш, що заманеться, то нема кого звинуватити в неправильних рішеннях, злочинних наказах, підступних маніпуляціях.

Коли беремо на себе тотальну відповідальність, то здобуваємо тотальну свободу.

Як визначити, що найважливіше?

Ми знаємо, що для нас найважливіше, але не усвідомлюємо. Нас засліплюють емоції, переживання, хвилювання і деякі хімічні речовини.

Проблема не у відсутності знання, але в можливості його розпізнати.

Ми дивуємось родичам, друзям, сусідам, знайомим як ті абсурдно поступають. Адже вони роблять щось таке, чого їм робити не слід, а натомість не роблять того, що їм робити слід. Найперше не дослухаються до порад.

Треба дослухатись до порад.

Поради бувають на словах,  а бувают у знаках. Їх треба чекати, їх треба вишукувати і приймати їх з вдячністю.

Коли у нас багато справ

І знову я чую що в когось немає часу. Так наче він у мене є. Часу нема ні в кого. Бо ми не маємо час, але час має нас.

Коли хтось каже, що немає часу, насправді має на увазі, що в нього багато справ і що йому не треба ще однієї.

Коли у вас багато справ не кажіть, що у вас немає часу. Від цього його не стане більше. Треба скоротити кількість справ.

Як? Ось так. Візьміть два аркуші паперу. На перший випишіть справді важливі справи, які слід зробити будь-що. На другий випишіть не такі важливі справи, які можна лишити незробленими і від того особливо нічого не станеться. А тепер розірвіть другий аркуш. Кількість справ зменшилась, чи не так?

Джерело (дез)інформації

Все не так як здається на перший погляд. Все складніше ніж здається на перший погляд.

Не треба робити поспішних висновків. Треба перевіряти інформацію. Мати декілька джерел інформації.

Люди сприймають світ по своєму. Виокремлюють ті аспекти реальності, які хочуть, ті, що не хочуть, замовчують. Люди маніпулюють інформацією. Свідомо чи несвідомо. Зумисне чи випадково. В обох випадках адресат одержує недостовірну інформацію.

Одне джерело інформації – це джерело дезінформації.