Пізня ніч. Ляна Войтович готує завдання з історії мистецтва. Вона була в музеї, вибрала твір мистецтва, сиділа в бібліотеці очікуючи поки принесуть замовлені книжки, читала, думала, а тепер треба писати. Писати завжди складно.
Ляна сердиться і напевно їсть чеколяду. Напевно слухає One Republic чи Coldplay чи може Pink чи ще щось із того, що вона додала до свого улюбленого на стіні Facebook. Звичайно вона зараз у фейсбуці і може ще в інших мережах. Зеленим світиться крапка чату. Ляна бачить моє ім’я і пише "добрий вечір", розповідає про твір, який вибрала, які проблеми виникли, яка додаткова інформація їй потрібна, питає як краще.
Вона написала роботу.
Найкращу роботу за п’ять років, відколи студенти історичного факультету пишуть такі роботи. Це найкраща робота приблизно з вісімсот робіт, що були написані за цей час. Ляна єдина з двісті п’ятдесяти студентів, які у цьому році вивчаючи історію мистецтва, звернулась за консультацією. Ще кілька людей питалися про технічні аспекти виконання завдання, по змісту вона одна.
Ляна хотіла написати добре. Не через бали, бо бали тут ніпричому. Не через оцінку, бо оцінка ні на що не впливає. Не через залік, бо його одержать усі.
Ляна хотіла написати добре. Бо те, що ми пишемо, це частка нас самих. Бо, якщо пишеш, то пиши найкраще як можеш. Бо те, що ми написали, має значення.
Мало людей тепер так дивляться на світ. Більшість шукає халяви. Такі люди як Ляна потрібні як ніколи. Я розповів про це, щоб надихнути інших.
Наша боротьба не десь там в телевізорі, наша боротьба щодня у справах, які ми робимо. Бо те, що ми робимо, це частка нас самих. Бо, якщо робиш, то роби найкраще як можеш. Бо те, що ми зробили, має значення.