Позиційна
атака – це коли ми ховаємо себе в бібліотеці на тижні в горах книжок, чи… ок,
хто тепер ходить в бібліотеки? коли ми ховаємо себе в груді звантажених з нету книжок,
коли ми йдем до джерел, яких торкались ще до народження наших батьків або ще не
торкався ніхто, коли ми шукаємо системно
невпинно невтомно знаходячи крихти з яких збираємо пазл докупи. Усе це вимагає
часу і масу зусиль. Тут мало моментів, які захоплюють дух. Багато рутини. І
немає ніяких гарантій, що наша праця не виявиться марною, і багато шансів, що вона
так і не буде завершена.
Контратака
– це коли у темряві незнання, яка нас оточує ми бачимо світло ідеї і йдем за
цим світлом як за проводирем, коли ми не можем заснути доки не побачимо куди
повернути, щоб світло не щезло з поля зору і коли ми врешті приходимо туди, куди
ми мали прийти відпочатку. Все відбувається миттєво, швидкоплинно, це подібно
на лет і тоді ми кажем, що зорі зійшлися.
Іронія
в тому, що контратака стає можливою тоді, коли позиційна атака спинилась, коли ми
терпимо невдачу, залишаємось нізчим. В цей момент суцільного приниження як милостиня, як манна з небес приходить Ідея.