У вечері десь у Вінницькій області в придорожній їдальні в телевізорі сидів янукович, він говорив як обраний. Стільки зусиль і все намарно. Вони зробили як хотіли.
Коли я вже був у Львові, то бачив як люди їдуть на Київ. І наступного дня поїхав також. Автобуси відправлялись від макдональдса на кільці сімсотріччя що пять хвилин. Не було квитків були місця. Хочеш сідай і їдь. Вздовж траси горіли вогні. Всю ніч.
Я памятаю як зранку на хрещатику жінка роздавала свій крам, яким торгувала різні там батончики печиво і таке інше просто так всім підряд. Український дім і скільки там було народу. Як все було безкоштовно і як несли гроші щоб допомогти. Як в київраді в сесійній залі хтось грав на фортепяні. І спальні мішки просто на підлозі. Памятаю сцену на яку лізли всі кому не лінь і плели нісенітниці. І голос юлі, яка щовечора провіщала кінець світу. Як вночі місто жило наче у день. Як живі ланцюги блокували вулиці і як таксі везло на інший кінець міста безпроблем. Як приїхали люди з кіровграда і луганська і з донецька. І як їх лишили мерзнути під кабміном і як ми з ними говорили. Як на другий тиждень приїхали зразу всі. Адже що за фігня вони теж хочуть на революцію. Як всі плювались коли побачили ющенка, що посміхаючись ручкався з януковичем. І безглуздий салют. І третій тур. І новий рік з азаровим на сцені. І все що було потім.
Перед тим я не знав що є стільки людей які думають як я, які хочуть змін, які готові до боротьби. Сьогодні я знаю, що таких людей ще більше. Все почнеться раптово. Як і тоді. Час уже близько.