Думаю вони про університет. Я почав писати, бо бачив потребу ділитись знаннями і роздумами з людьми яких вчив. Хоча дописи стосуються різних тем, але так чи інакше вони були пов'язані з моїм життям в університеті.
І навіть після того як я звільнився так чи інакше в усі дні революції університет був поруч. Ні не його стіни та адміністрація. На львівському майдані і на київських барикадах були мої колишні студенти. Я бачив їх в день перед розгоном 30 листопада і потім на Грушевського і на погромах у Львові і зрештою в Межигір'ї.
Це були найкращі лекції в найкращих аудиторіях. Коли двадцятого лютого ми сиділи в автобусі притиснувши бронежилети до вікон щоб їхати в розстріляний Київ нам роздали Новий завіт в камуфляжних обкладинках. І я пам'ятаю як на другий день увечері, коли вже було по всьому я читав вголос фрагмент Нагірної Проповіді в українському домі. Не знаю, які ще тоді можна було підібрати слова...
Ці півроку змінили нас всіх. Розмови стихають бо почались випробування. І все що здавалось таким страшним ще вчора, сьогодні задається дрібним. Ми дивимось у майбутнє і не знаємо як все повернеться. І я відчуваю як університет мене відпускає, і що прийшов час вам сказати: ну а далі ви самі!