Чи ви там де треба?

Ми з друзями з укрзахідпроектреставрації мирно пили чай на дорошенка як раптом почувся гуркіт. У вікні що виходило в подвір'я було видно як десь там за вулицею січових стрільців кублиться брудна гора пилюки здіймаючись над будинками. Завили сирени сигналізацій автівок і це виття сплелося в химерну какофонію малих і великих секунд. Я пішов до університету. На перехресті біля юридичного скупчився натовп. На історичному всі вікна, що виходили на вулицю костюшка порозчиняло.

Це було 7 лютого 2008 рік і це був теракт. Підірвали магазин меблів напроти університету.

Роблячи цю фотографію я питав себе, а якби я не лишився пити чай і пішов до університету на десять хвилин раніше, якраз із чорного ходу з вулиці костюшка?

Прийшов час і тепер ми всі ставимо такі питання.

А якби в мене не було зворотнього квитка і я б залишився на суботню ніч? А якби в неділю я після трьох годин не втомився зупиняти людей і надихавшись газу не вирішив піти перепочити якраз перед контратакою? А якщо б в понеділок в ночі був би ще один штурм?

Усі відчувають страх. (І навіть якщо вдома за компом вам здається, що ви незнищенні, то ставши перед загоном беркуту ви швидко зміните свою думку.) І цей страх спиняє багатьох. 

Розповівши історію про 7 лютого 2008, день який ніхто не памятає, я хочу сказати що всі ми, хто тоді прямував до університету, ризикували не менше ніж ті, хто  30 листопада 2013 після півночі ще залишався на майдані.

Ризик і загроза смерті супроводжують нас від дня нашого народження.  Їдучи в Київ ви ризикуєте. Але залишаючись ви не є у безпеці. Якщо впаде Київ, війна прийде в наш дім. Я не хочу щоб львівська бруківка горіла під ногами спецпідрозілів з Луганська, Донецька чи Криму. Хай краще вони приїздять до нас як туристи.

Ви справді вірите що всю роботу хтось зробить за вас? В подіях 30 листопада є і наша вина, бо ми не були там де треба.

А зараз? Чи ви там де треба?