Наприклад, вже пройшло два тижні як ви переслали розділ чи цілу курсову
своєму керівнику, а відповіді немає і коли ви підходите і вітаєтесь, а на вас
не зважають, так наче вас нема, і йдуть собі далі. Чи
коли ви приходите на дев'ятому місяці вагітності, щоб полагодити формальності,
а вас маринують годинами в коридорах. Чи коли вам бракує одного бала щоб
замість трійки була четвірка і як буде ця четвірка то буде стипендія, та вас не
хочуть навіть слухати. Що робити тоді?
Адже справа не в курсовій і не в формальностях і не в балах хай навіть від них
залежить стипендія. Справа у ставленні.
Психолог Віктор Франкл, якого німці посадили в концтабір, потім у своїх
спогадах написав, що найстрашнішим в ув'язненні був не голод, не важка праця, не
фізичні тортури і навіть не смерть. Його найбільше діставало ставлення до нього
як до порожнього місця. Одного разу коли він копаючи траншею зупинився на
хвилинку, наглядач щоб змусити його до праці кинув до нього камінцем, не
крикнув не вдарив, а як до пса кинув камінцем. Звичайно, що таке камінець
порівняно з газовою камерою, хіба людська гідність щось важить коли під
загрозою людське життя? Я не знаю. Але я знаю, чому випускники так рідко
приходять до університету і чому люди, які виходять на пенсію і йдуть з робити
теж рідко повертаються сюди. І я знаю як це змінити.
Власним ставленням.