Потім ми переїхали на нову квартиру. Одна кімната припала мені. Разом зі мною туди переїхали меблі: мій старий диван з кухні; похмура одягова шафа зі старим нікому не потрібним одягом (в дитинстві після того як побував на перших в житті похоронах мені здавалося що на цій шафі живе смерть); всі книжкові стелажі, які загородили дві стіни (кілька тисяч книжок і мільярд пилових кліщів); здоровезний розкладний стіл, який для мене став письмовим (я за ним потім працював років п’ятнадцять і вся його стільниця була в білих круглих плямах від горняток кави, які я вперто ставив на її поліровану поверхню нехтуючи будь-якими підставки).
Однієї зими дах протік і стелю моєї кімнати прикрасили охристі «фрески». Іншої зими випадково перепалили п’єц і той розтріскався. Ось такі були умови мого життя. Звичайно я не шкодую, бо те не було так зле як для тих часів, але я шкодую, що тоді не намагався нічого змінити.
Навіть якщо зміни мінімальні все одно вони потрібні. Бо, коли ми щось змінюємо всупереч всім труднощам та обставинам, це визначає ким ми є: безхребетними плазунами, які «пливуть за течією» чи людьми здатними до боротьби.