Опора

19 січня 2014 почались події підчас яких я змінив своє ставлення до викликів. Я зрозумів що їх не обов'язково уникати але їм можна і треба іти на зустріч.

Через п'ять років після цих подій гуркіт барикад світо прожекторів і вибухи гранат і далі зі мною. Можливо не так яскраво як в попередні роки, але  закривши очі можу пригадати той стан свідомості, який був там і який так потрібен тепер.

Якщо ми нічим не підтримуємо людей, які нам допомагають

Якщо ми не підтримуємо таких людей вони зникають із життя і на їнє місце приходять люди яким реально байдуже до всіх довкола окрім них самих.

Ми допомагаємо лише собі

Свамі Вівіканада в "Карма Йозі" стверджує, що у всіх наших справах милосердя ми насправді допомагаємо не іншим людям, не світові, але лише собі. Він обгрунтовує це тим, що у світі є всемогутній Бог, який створив цей світ без нас, опікувався ним до нас, і буде опікуватись ним після нас. Думку, що Богу потрібна наша допомога, він називає святотацтвом.

Це пояснює чому часто благочинність наривається на несприйняття з боку тих для кого вона вчиняється. Адже якщо апріорі допрочинці допомагають самі собі то стверджуючи що вони допомагають комусь іншому тим самим вони вдаються до лицемірства і саме це лицерміство наражається на не сприйняття. Найчастіша реакція на таку допомогу: ми вас про це не просили. Відповідно це також пояснює чому часто інституції та особистості інспіровані високими ідеями служіння людству вдаються до террору та репресій. Адже коли ви нариваєтесь на несприйняття при цьому вважаючи що жертвуєте чимось заради інших милосердя зміняється бажанням помсти. 

Це все добре видно в системі освіти. Викладачі і вчителі не вчать просто так. Їм за це платять гроші і навіть коли цих грошей недостатньо чи коли вони докладають значно більше зусиль ніж це передбачає оплата то все одно вони одержують за це винагороду: про них добре говорять, про них пам'ятають, їм висловлюють слова вдячності і це справді класно це допомагає жити, є джерелом оптимізму і доброго здоров'я. То ж допомогаймо іншим пам’ятаючи що тим самим ми допомагаємо самим собі! 

Якщо ви прагнете змін...

... ви самі повинні розпочати їх практикувати.

Наприклад, ви хочете змінити календар з юліанського на григоріанський,  святкувати Різдво та інші свята разом з цілим світом, а не лише в себе на селі. Ви можете написати пост на цю тему обгрунтовуючи що це потрібно, і цей пост може набрати пару сотень лайків, але від цього календар не зміниться і наступного року всі свята залишаться на своїх місцях. Натомість ви може вдатись до практики і привітати своїх знайомтх і близьких зі святом за новим календарем. Хоч для когось це буде незвично але всі будуть вдячні і дуже можливо що наступного року вони наслідуватимуть ваш приклад, і це далі переймуть знайомі ваших знайомих аж доки критична маса не змусить тих чий обов'язок визначати календар врешті розпочати реформу. Це дуже проста і сильна дія. Спробуймо!

Веселих всім свят!

Суспільство на власній хвилі

На власній хвилі це значить у світі який реальний лише для тебе. Це колись навіть було таким собі свідченням незалежності. Проте тепер, коли взаємоповязаність всього зі всім стала настільки очевидна, ілюзія незалежності перетворилась на розкіш яку можуть дозволити собі лише затяті самодури. Проблема поглиблюється коли в такому стані перебуває не одна окремо взята людина але ціле суспільство. В нього зрозуміло не втішний прогноз, проте щогірше що його сучасність сама по собі це щось на зразок персонального пекла в якому все на виворіт. Таке суспільство схильне сприймати правду за брехню а брехню за правду, тут всі кольори перевернуті, числа мають обернені значення, і люди які працюють для цього суспільства здаються всім диваками в той час як в глобальному світі саме це суспільство є таким диваком, екзотичним фруктом, який показують в новинах для розваги публіки. Час прокидатись!

Вся наша стара система освіти це повне лайно

В масовій свідомості поширене твердження що колись в давнину в радянські часи була хороша шкільна освіта. Я чув це твередження від людей різних шляхів життя: від ватників  і вишеватників, від трударів і професорів, від бабусь, які прийшли забирати внуків зі школи, і навіть один раз від мусара в переході між станціями київського метро, коли він намагався нам перешкодити роздавати революційні листівки.

Через НУШ і зміни які вона пердбачає, це твердження (про класну освіту колись) набуло особливої актуальності тепер. Тож щоб не вступати в полеміку кожен раз як я його чую, я вирішив тут розписати аргументацію на користь контртези, яка сформульована в заголовку цього допису:  вся наша стара система-освіта це повне лайно.

1) Якщо наша освіта була така класна чому люди з нашою освітою не конкурентні на глобальному ринку?

Люди з нашою освітою не тільки в таких країнах як США але і в таких як Португалія як правило працюють на низькооплачуваних роботах що не вимагають особливої кваліфікації. В тих рідкісних випадках, коли комусь таки вдається влашутватись за фахом, це практично завжди наслідок перепідготовки в системі освіти країни еміграції. Коли в наших університетах і академії наук зарплата зменшилась до рівня прибиральників, світовий ринок освіти аж ніяк не відчув напливу наших висококваліфікованих кадрів, тому що ці кадри вивились реально не такими висококваліфікованими як це може комусь видаватись з їхніх дипломів, вчених звань, наукових ступенів і фундаменту радянської шкільної освіти. Як сказала мені одна колега "Ти сам добре знаєш, що там, ми нікому нафіг не потрібні."

2) Якщо наша освіта була така класна чому ми живемо в суспільстві де полсугами фахівця в будь-якій сфері ми можемо скористатись лише за особистою рекомендацією і ніколи не можемо покластись на бренд інституції в якій цей фахівець працює?

Справді, навіть коли ви шукаєте майстрів щоб вам зробили ремонт ви шукаєте їх чере своїх знайомих. Це тим більше стосується репетиторства дітей, медицини, юридичних послуг і навіть коли вам треба переставити піратський віндовс ви шукаєте "знайомих" тому що звернувшись просто за телефоном в оголошенні можна дуже погано закінчити.

3) Якщо наша освіта була така класна чому плата за навчання в наших університетах в тому числі і тих які розповідають начебто про свої європейські стандарти значно нижча ніж в приватних школах і місцями навіть нижча ніж в приватних дитячих садках?

Коли ви побачите айфон який продається за ціною нижчою ніж хуавей ви зразу запідозрите що то не справжній айфон, так само і з університетом. Якщо навчання фаху коштує дешеве ніж бейбіситерство значить з цим навчання фаху явно щось не так. Можливо це і навчання але не фаху, а чогось іншого, чогось протилежного за своєю суттю, я б сказав псевдофахового невігластва.

Вся ця логіка аргументації для прихильників старої системи освіти залишиться не переконливою саме з причини поганої якості їхньої освіти в системі якої було відсутнє мислення як таке. Тобто не прийняття аргументації найркащий доказ тези, яку ця аргументація підкріплює.

Я написав це бо подолання проблеми починається з її визнання. Якщо прийде розуміння що насправді в нас ніколи не було нормальної системи освіти, тоді всі спроби реформ і змін зустрічатимуть менше спротиву і навпаки їх супроводжуватиме більше інтузіазму. І можливо тоді в нас як в суспільства шанси на виживання в сучасному світі зростуть.

Для чого всі ці жертви і могили, якщо здаватись ворогу щодня?

Для чого демократія, якщо подобається лизати сраку начальству?

Для чого право і закон, якщо треба мати можливість все порішати?

Для чого реформи, якщо хочеться щоб все залишилося таким як було?

Для чого вільний світ, якщо довподоби жити в колонії мордору?

Для чого достойна компенсація за працю, якщо і далі красти, брати хабарі і нехотіти працювати?

Для чого потрібна свобода, якщо хотіти щоб всі важливі рішення приймали за вас?

Для чого була потрібна Євроінтеграція, якщо хочеться будувати "русскій мір"?

Для чого всі ці жертви і могили, якщо здаватись ворогу щодня?

 

В чому суть змін?

Взятки, непотизм, договорянки відсутність чесних замагань все це своїм результатом має негативний природний відбір. Він негативний тому, що відбирає людей, які насправді нічого не створюють а лише імітують діяльність: пишуть псевдокнижки, які ніхто не читає, продукують псевдознання, які нікому не потрібні, виробляють псевдотовари, за які держава повертає пдв, пиляюють гіляку під цілим суспільством і під собою в кінцевому результаті також, але їм на це все пофіг. Така країна, така організація приречені на гниття і загибель.

Тут немає альтернативи. Успіх в цій системі тимчасовий та ефимерний. Реальні зміни не можливі ні "знизу" ні "зверху", бо просто не залишається достатньої кількості людей яким ці зміни потрібні, які хочуть щось реально робити і не вважають, що праця це щось зле, а вважають що зло це імітація, бо вона руйнує вас як людину з середини.

Люди змін рано чи пізно покидають систему знаходячи собі місце там де вони насправді належать.

Чим далі я за всім цим спостерігаю тим більше розумію, що суть змін повинна полягати в умінні все це не стільки переламати як пережити, в умінні йти тим шляхом, який приносить радість в житті, нехай навіть його повороти здаватимуться цілком не передбачуваними з перспективи колишніх уявлень про мабутнє.

Альтернативне перше вересня

Альтернатива це те що протиставляється мейнстріму. Хоча ми вживамо це слово в однині проте альтернатива це завжди множинність, бо насправді це не просто антимейнстрім, але багато різних можливостей робити справи інакше. Сьогодні, я хочу повернутися в минуле в моє перше вересня 1980 року, день коли я пішов до школи, і розказати собі, про реальність мого теперішнього, яке для того майбутнього мало видатись неможливою альтернативою.

"Діти, знання які ви здобуватимете виявляться нікому не потрібними, ні вам ні суспільству в якому ви будете живете, ні людству в цілому. Після баагатьох втрачених років ви нарешті задумаєтеся що ця система не сконструйована так щоб щось вам дати, але так що забрати від вас вашу свободу. Країна в якій ви живете, партія яка нею править, ідеологія яку вам впарюють від народження, щезнуть. Ті кого вам записували в брати, виявляться вашими запеклими ворогами, а ті кого називали ворогами, виявляться вашим чи не єдиними союзниками. Замість безвідповідальності та зрівнялівки прийде конкуренція та відповідальність. Замість трьох чорно білих каналів тебачення прийдуть інтернет та соціальні мережі. Кордони будуть відкриті і ви зможете побачити світ. Інші люди прийдуть у ваші міста і ви ділитимете простір із ними з їхніми мова і культурами не схожими на вашу. Все мінятиметься так швидко, що події вчорашнього дня забуватимуться до сьогоднішнього ранку. Події середини 20 ст. будуть для вас чимось дуже давнім та доісторичним. Ви будете щораз більше думати про прийдешній день в довготерміновій перспективі. Ви зрозумієте що у вас значно більші потреби ніж пломбір за двадцять копійок і пляшка солодкої води буратіно. Ви зрозумієте що ваші мрії це щось інше ніж мрії, які вам нав’язує пропаганда з плакатів. Ви будете самі визначати чого вам прагнути, що робити, і ким бути. І ніхто вас не зможе спинити."

Як би тоді 1980 року мені це все сказали, от щоб я зробив з цим знанням? Можливо менше переймався поганими оцінками чи булінгом, але насправді значно важивіше питання, що ми зробимо сьогодні, коли подумаємо що майбутнє, яке на нас чекає, щодо нашого теперішнього життя то така ж, а то і ще більше неможлива альтернатива.

Єдине реальне досягення

В Ніцше на початку Заратустри є дуже крута метафора про людину як канат натягнутий між мавпою і надлюдиною і по якому ми змушені іти ризикуючи щомитті зірватися в провалля. Ця метафора крута тому що показує, що наше життя, наш розвиток, не може існувати в статиці, а лише в динаміці, лише в балансі між правим і лівим, лише в русі -- крок в перед чи крок назад, але ніколи на місці. Саме тому всі твердження про "стабільність", про "мир", про "порядок" як про речі в межах досяжності мають слугувати маркером демагогії. Як казав персонаж Франка, слова якого Соціопат використав для муралу на Грушевського, "Наше все життя - війна" і, як написано в Євангелії, Христос "не мир принести прийшов, а меч". Я б хотів щоб ці слова пригадувались кожен раз коли хтось розповідатиме про доясгення як довершені речі. Єдине реальне досягення це перебування в процесі невпинного вдосконалення. Воно завжди можливе.
  

Марні дискусії

Дискусія можлива лише коли дискутанти здатні припустити що їхні власні позиції помилкові. Саме це усвідомлення породжує потребу в аргументації. Я маю сумніви щодо власної правоти і тому хочу обгрунтувати те що обстоюю, знайти підстави, які пояснюють на чому я грунтуюся і бути готовим скорегувати свою позицію чи взагалі вдмовитись від неї якщо виявиться що вона помилкова.

Що мені персонально важко вдається це відмовитись від дискусії коли очевидно що те що я говорю людина просто не розуміє чи нехоче розуміти. Думаю це справжній дзен навчитись не вступати в марні дискусії, а натомість рухатись вперед, спрямовувати енергію в напрямку змін, які потрібні і можливі. 

Прокрастинація симулякрів

Ми не маємо справу з реальністю безпосередньо але за посередництвом наших відччутів. Відтак все що ми бачимо чуємо чи чого ми торкаємось ніщо інше як образи реальності які згенерували наші орагни чуття. Наша реальність, отже це реальність образів. Жан Бодрійяр нарахував чотири стадії цього образного алкоголізму. В його прогресії кожна наступна стадія має все менше спільного  з реальністю. Рефлексія, коли образ відображає реальність. Перверзія, коли образ перекручує реальність. Претензія, коли образ вдає що він реальність хоч насправді за ним ніякої реальності немає. І четвертий -- симулярк, коли навіть про вдавану реальність не йдеться.

Саме цими Бодрійярівськими симулякрами сповнене наше професійне та інституційне життя. Я не пишу перетворилось бо не знаю чи було воно іншим колись. Раніше я бачив багато речей як претензію, як образ вдаваної реальністі. Я розумів що мої знайомі не такі круті як вони хочуть щоб ми їх сприймали, я розумів що вишиваний патріотизм це більше показне, я розумів що коли маєш справу з "професіоналами" варто погуглити потрібну інформацію бо вони можуть накосячити і ще ти будеш винний бо не вмів пояснити завдання. Я все це розумів, проте я тоді ще не знав що може бути так що ніякої реальності за цими образами взагалі не існує. 

Прокрастинація симулякрів це зволікання ніщо. Це коли ніщо зволікає тому що воно нічого не може зробити. Це безвихідь з якої можливий лише новий початок. Не презавантаження, системи а її повна переінсталяція з неминучим форматуванням вінчестера, стиранням всього цього хламу нінащо непридатного софта, гігбайтів непотрібної інформації та інструкцій. 

Не очікуйте що хтось змінить ваше життя. Вони зволікають не тому що вони не знають як чи не тому що вони зараз не можуть чи не тому що вони просто не хочуть. Вони зволікають тому що їх насправді нема.

PS Заголовок цього допису придумав Микола Мельник, я лише розписав що це може означати. 

Гіпер(за)луп

Оскільки щупальця нашого олігархічно-державного спрута проникли в соціальні мережі то так чи інакше мені на очі потрапляє безліч інформаційного непотрібу, який однак становить значний культурологічний інтерес. Маю на увазі всю цю рекламу в стилі нанотехнологій неоекономік гіперлупів та айті-хабів в одному пакеті з якою можна дізнатися що наприклад на конкурс дослідницьких грантів треба подавати папопучку з зав’язками без поміток, так наче в нас відключили інтернет та знищили всі мейли що просто немає куди і немає як подати документи в електронному форматі,  дізнатися що черговий новітній державний дослідницький фонд який має реформувати нашу наукову сферу збирається скликати засідання своїх членів у Києві з фізичною присутністю оплачуючи всім відрядження, так наче ніхто з них не вміє користуватися скайпом, а в нас настільки багато в науці коштів що їх просто немає куди дівати як тільки інвестувати в готельну інфраструктуру києва, дізнатись про новітню школу в якій мають бути інтерактивні дошки проектори та планшети так наче від того що хтось напише 2+2 пальцем по екрану а не олівцем на папері комусь додасться розуму, і при цьому ні слова не почути про вентиляційні системи, яких в нас нема і через відсутність яких наші школярі не мають чистого повітря що впливає на їхнє здоров’я. Думаю подібних речей ви читаєте також багато, і зможете самі навести безліч прикладів цього безглуздого витрачення ресурсів.

Мій месидж простий: збитися з пихи утопічних візій технологічного майбутнього, і зосередитись на масовому запровадженні зручних і надійних технологій які працюють скрізь в розвинутому світі.

Учімось вирішуввати справи через мейл та месенджер а не через телефонні дзвінки чи особисті зустрічі, учімося проводити наради швидко і ефективно без особистої пристуності учасників, учімося профілактично дбати про своє здоров’я (замість бігати по лікарях жменями ковтаючи часто непотріні препарати) створюючи належне середовище і ведучи відповідний спосіб життя.  Ну а щоб здійснити все це і мати доступ до досвіду інших людей, маю наувазі глобально, а не лише на гумористичних локальних пабліках в фейсбуці, учімося англійської і учімося користуватись гуглом.

Чи є майбутнє в цієї країни? Чи є майбутнє в нас? І що робити?

Багатьох людей тримає надія -- необгрунтована віра в те що все вдасться що все налагодиться і в майбутньому буде краще ніж колись. Ця віра як впсихоманіакальному синдромі чергується з приступами апатії -- також необгрунтованим небажання хоч щось робити тому що нічо немає сенсу і ніякого результату досягти неможливо. 

І перший і другий стан перебувають в іншій площині ніж раціональне мислення, коли кожне твердження підкріплються логічним аргументом і доказами. Мислення найважча робота і тому її всіляко намагаються уникати відриваючись в емоційних вибухах результат яких лише шкодить справі. Проте на цьому все не закінчується, далі іде люта ненависть до мислення від чого психоманіакальні коливання між надією та апатією лише збільшують свою амблітуду. 

Питання чи є майбутнє в цієї країни, не є питанням емоцій, а є питанням холодного розрахунку. Це питання швидше до букмеккерів ніж до божевільних проповідників. Відповідь на нього можна вирахувати подивившись на статистику економічної та соціальної динаміки. І також грунтуючись на цьому знанні можна вибудувати соціальний прогноз для себе особисто. 

В нас по суті залишилось дві опції. Нічого не робити спостерігаючи фінал, або ж продукувати особисту і соціальну зміну в усіх можливих аспектах і на всіх фронтах. Другий вибір веде до боротьби і я б хотів щоб цей допис надав підтримку всім тим хто вже перебуває на цьому шляху і щоб стимулював тих хто ще вагаться стати на цей важкий але раціональний шлях також.

З просоння

Мені був потрібен по суті рік після повернення з Америки щоб прокинутись до реальності, в якій ми живем тут. Рік часу мені був потрібен для того щоб конкретно переключитися і побачити як далеко все зайшло в своєму небажанні зрушати з місця вперед і в своєму стремлінні скочуватись назад. Почути закид що проблема в тому що дехто менатльно не повернувся з майдану, побачити як студенти деяких вузів далі купують рецензії на свої дипломні роботи, дізнатись про нюанси функціонування реформованої системи освіти, реформвоаної медици, почути як християни виправдовують вбивство бо хтось колись був у когось щось там вкрав, побачити масовий псіхоз на площі ринок через приїзд пацана який впарює консюмеризм зі свого ютюбканалу, ознайомитись з лівими псевдодисертаціями успішно захищеними на ступінь доктора наук, підписати документ що я згоден на половину оплати моєї праці, яка і так є половиною від того що мені мали б платити в повному обсязі і є якоюсь мізерною частиною того що впринципі можна заробити закордоном роблячи простішу роботу, побачити як складно тим успішним випускникам кого памятаю з університету, вони виявились не потрібними ні країні ні її інституціям, роздивитись довкола і зрозуміти що практично всі з моїх однолітків хто мав кепалу в голові покинули Львів, оцінити що відпочинок за тисячі доларів закордоном це норма в той час як хтось за тебе гниє в окопах, все це мені було потрібно щоб прокинутись в цій реальності повною мірою. Мені не подобається ця версія русского міра у вишиванці. Я б хотів щоб більше людей прокинулись, більше людей подивлись на цю реальність, в якій вони живуть відсторонено, оцінити її не з точки зору критеріїв, які пропонує вона сама, але з точки зору критеріїв того життя, якого прагнуть люди скірзь у світі з точки зору базових потреб безпеки, зоров’я, в тому числі ментального, відчуття приналежності, впевненості за наступне покоління, з точки зору банальних можливостей для особистого і професійного розвитку. Звичайно все це чекає перед зовнішньою загрозою, але щоб вистояти у війні із цим зовнішнім агресором, нам найперше треба виграти внутрішню війну. Перемогти свій страх чинити спротив тим хто має владу, відключати переживання, досягати максимум результату затрачаючи мінімум ресурсів, зберігати впевненість, підвищувати компетентність, покращувати вміння і запроваджувати підходи, які забезпечують найкращий результат. Роботи багато, працівників мало. Все ніби за планом, принаймні такий в мене оптимізм з просоння.

Між утопією та дистопією

Багаті поділяться з бідними, сильні захистять слабких, досвідчені допоможуть початківцям. Це утопія, рай на землі.

Багаті заберуть у бідних останнє, сильні знущатимуться зі слабких, досвідчені обмануть початківців. Це дистопія, протилежність утопії.

Вся реальність мігрує на шкалі десь поміж цих двох екстрем, на північ від дистопії і на пвідень від утопії.

Через цю відносність люди скаржаться на життя скрізь. Мені скаржились поляки, угорці, американці, росіяни, болгари, греки, нігерційці, південно африканці, бразилійці, аргентинці, мексиканці і навіть китайці скаржились, хоч і завуальовано.

Наше місце на цій шкалі добре відоме, тому особливо важливе питання: що ми робимо для того щоб опинитись подалі від дистопії і ближче до утопії? Чи ділимся ми економічними перевагами з біднішими за нас, чи захищаємо слабших, чи допомагаєм тим в кого менше досвіду?

Це все звичайно потрібно робити, проте найперше треба навчитись відрізняти справжню потребу від фальшифої, яка приховує конкуренцію. Ми добре знаємо як багаті прикидаються бідними, сильні слабкими, а досвідчені початківцями. Саме тому діла милосердя, якщо вони спрямовані помилковому адресату, віддаляють нас від утопії і наближають нас до дистопії. Умійно розпінати кому справді потрібна допомога.

Справжня проблема України

З кінця 80-х, коли школярем я ходив на львівські мітинги народного руху біля пам’ятника нептуна на площі ринок, підчас яких вусаті оргінізатори кричали в мегафони, що нас тут двадцять тисяч, коли насправді нас було пару сотень (причому половина з них сексоти кгб), і аж до сьогодні я вважав, що вся біда України в тому, що нею керують погані керівники. Я думав, що змінишви владу ми зможемо змінити життя.

Ми змінили владу в 1991, 2004, і знову в 2014, і я б не сказав, що хтось задоволений результатом.

Отже, я вирішив змінити перспективу, замість макро рівня зосередитись на мікро рівні свого безпосереднього оточення, там де почуваю свою пряму відповідальність. Я вирішив абстрагуватись від того хто там мер, президент, прем’єр міністр та лідер опозиції, вирішив забути про карту України, за Дніпро і кручі, і зосередитись на тій соціальній реальності, яка є перед моїми очима, в якій я перебуваю повсякчас.

Експеримент був вдалий.

Сьогодні я переконався: щоб змінити владу треба змінити 99* відсотків населення. Я персвідчився на своєму персональному досвіді, що будьяка погана  влада тримається на тих хто готовий за кілограм умовної гречки, -- це може бути скажем посада, можливість нічого не робити і одержувати зарплату, доплата фіктивного окладу до пенсії, інші преференції -- відступити від принципів і продати всіх і вся. Я побачив що іуди поруч, і реально їх багато. Лише тепер я зрозумів хто справжній ворог України, не тієї абстрактноїї сконструйованої Грушевським і компанією "України" з підручника Субтельного, але моєї України, в якій я перебуваю.

Проблема України не в тому що нею керують люди яким вона непотрібна, проблема України в тому що 99* відсотків з поміж тих, хто тут живуть мали Україну десь.

Але це додає мені оптимізму. Бо коли ти знаєш ворога в обличчя, коли його чи її більше не приховує туман усмішок вдаваної щирості та комфорту культурної спорідненості твоя боротьба перестає бути боротьбою з тінню. Тоді ти точно знаєш звідки чекати ножа у спину і саме головне куди наносити удар.

Зрештою я знаю, що люди можуть змінитись. Я сам змінювався не один раз і сьогодні день чергової переміни в моєму житті, і я просто хочу цей момент розділити із вами.


* Це число не грунтується на статистичній вибірці, але є художнім прийомом гіперболи.

Що робити якщо ви не вступили до університету?

Читаючи в ці дні багато історій про те як людей обманюють при вступі, як корегують результати, втрачуються в електронну систему, яку важче взламати ніж айфон, і відповідно співепереживаючи тій хвилі обурення несправедливістю, хочу поділитись кількома тезами до яких прийшов за двадцять один рік навчання, дванадцять років викладання, і ще трьох років спостерігання за всім цим зі сторони. 

Вступ в наші університети це втеча від реальності. Це ілюзія що ви щось робите в той час як насправді ви не робите нічого. Гірше, ви не просто не робите нічого, тобто відпочиваєте, ви нероблячи фактично нічого живете в ілюзії інтенсивної праці.

Союз відгородившись стіною від світу перетворив свої університети на герметичні термоси між якими не відбувалось нормальних обмінів навіть в рамках союзу. Повірте з точки зору Гарварда в МГУ такий самий інтелектуальний застій як в ЛНУ. Після незалежності нічого не змінилось. Подивісться на біографії більшості викладачів. Вони викладють на тих же кафедрах на яких вчились. Там вони стали "спеціалістами," здобули ступені кандидатів та докторів наук, вчені звання доцентів і професорів, більшість їхніх виступів на конференціях відбулись у стінах альмаматер і більшість статей опубліковані у місцевих "наукових вісниках," з редакторами яких вони випили не одну пляшку горілки підчас святкувань днів народжень.

Від безвиході і через козні диявола в цих університетах діє підпільна корупційна економіка, яку вперто не помічають і не вважають такою ні самі викладачі ні правопохоронні органи. Адже викладачі не державні службовці то отже вони не можуть бути корупціонерами, бо цей почесний термін зарезервовано лише за держслужбовцями. За дванадцять років викладання я ніколи не чув випадку щоб когось посадили за хабар, зате було багато прикладів коли людей звільняли за дрібний непослух  перед адміністрацією.

Що отже потрібно зробити? Найпеше інвестуйте час у вивчення англійської мови. Здайте в ломабрд планшет але вивчіть англійську. Це перша і головна умова для вашого успіху. Ви запросто знайдете програму навчання в США якщо знатимете англійську. Вивчіть німецьку здайте іспит на шпрахдиплом і це вам гарантує безкоштовне навчання в Німеччині.

Знаю що страшно, але це найменше що ви можете зробити для цієї країни та цього народу, якщо в силу якихось обставин не можете поїхати на фронт.

У нас 38 000 науковці в Академії наук, в нас сотні тисяч викладачів, які пройшли той самий совковий вишкіл. Україні не потріно їх більше, Україні потрібні Інші. Люди з іншим мисленням, іншою психологією, вільні від рабства, здатні вести діалог зі світом, робити внесок в розвиток людства, не лише набивати власні кишені зеленим папером, який насправді не вартий нічого. Вміння варті, гроші ні. Нам потрібна перепідготовка, форматування вінчестера і встановлення нової системи і потрібні знання як це зробити.

Обурюватись несправдливістю це марна трата часу. Якщо в результаті махінацій ви не поступили до котрогось з наших так званих університетів, це не ваша проблема, це їхня проблема. Вивчайте мову, виїзджайте, навчайтесь, повертайтесь і приєднуйтесь до революції. Ваше життя не буде легким, але буде цікавим і сповненим змісту. Бажаю успіху.

Пам’ятай про ДАП

Весною на паркані війського госпіталю на чехова з’явився напис "пам’ятай про Дап". Це не було модне графіті каліграфічним почерком, а радше нашвидкоруч і криворуч нашрябана інскрипція чорною фарбою з графемою літери Д як у зошитах першокласників.

Кожен раз проходячи там і читаючи цей напис, я згадував всю ту історію про донецький аеропорт: як там в кінці підрвали під ними підлогу і як до них так і не прийшло підріплення.

Один мій знайомий з закордону сказав, що це були Термопіли. Що хоч аеропорт було втрачено і багато людей загинули, але це була перемога духу.

Недавно той напис з паркану змили. Затерли так, що від літер залишились лише тьмяні сліди.

Не дайте затерти вам память.

Антифеодальна революція

Ми живем в приватизованій державі. Ми працюєм в установах, які тільки номінально вважаються державними. Насправді вони приватні. Тому, коли ви поступаєте у вищий навчальний заклад з приставкою в назві на кшталт "національний" чи "державний", не обманюйтесь. Знайте цей  заклад приватний. Те саме і в такзваних органах державного управління та самоврядування, в лікарнях, церквах, тюрмах і цвинтарях. Все це приватні фірми. Проте попри тотальну приватизацію в нас не капіталізм, а різновид феодалізму, зверніть увагу скрізь і всюди у нас на "державних" роботах працюють "династії". Звичайно ця модель неефективна і неконкуретноздатна. Саме тому нам так легко віддяпали добрий кавалок території, саме тому ми сидимо на голці кредитів від МВФ та приватних донорів, і саме тому у нас всіх одразу псується настрій, коли ми думаємо про майбутнє в середньотерміновій перспективі.

У вас є дві опції. Перша це прийняти правила гри і присягу на вірність  феодалам. Нещадно визискувати всіх хто опиниться в соціальній піраміді нижче вас віддаючи частину багатства "наверх". Друга опція -- це  антифеодальна революція.

Я закликаю вас вибрати революцію. Тут найефективніша зброя не коктейлі молотова, але освіта. Опануйте таймменджмент, персональні фінанси, етику, символічну логіку і кульову стрільбу. щодня читайте філософію. Докладіть зусиль щоб попасти на програми, які на заході відкриті для людей з таких країн як наша. Щоб змінити світ треба знання як це зробити. Почніть вже сьогодні.