Я спершу був в шоці, коли підчас проведення заліку одна група з тридцяти людей намагалась вийти з аудиторії, в той час як інша група приблизно в такій самій кількості намагалася зайти. Уявіть ! Через дверний прохід заледве метр шириною.
Зрештою за декілька хвилин (коли найнетерплячіші шанувальники регбі опинялися хто в аудиторії, хто в коридорі) перехід з одного просторового виміру в інший переставав бути трудним. Зовсім інакше ніж спочатку, коли треба було одразу всім.
Людям властивий стадний інстикт. Особливо в університетах. Страх залишитись окремо від "стада" культивується з народження. Аутсайдер - як тавро. Але насправді часто залишитись самому це справжн благо. Це шанс оцінити ситуацію зі сторони. Побачити проблему під іншим кутом і врешті відшукати її розв''язання. Застосувававши зусилля в правильний час. Коли ті-хто-як-всі припиняють пхатися поперед батька в пекло.
Згодом я навчився виходити з аудиторії і простити щоб зробили коридор для тих хто виходить.
Можливо замість вчити студентів ходити по струнці варто час від часу вказувати їм на шлях, який веде за межі можливого. Створюючи для них коридор.