11/28/2015

У мого батька сьогодні ювілей

Як все змінилось за п’ять років від попереднього ювілею: обличчя у владі і люди у залі. Вже не було Богдана Ступки але прийшла Лариса Кадирова. І вони з батьком стояли на авансцені як тридцять пять років тому і знову був той настрій тих вистав який запамятався мені з дитинства. Ні це навіть не конкретні образи це та атмосфера того театру якого вже давно нема який залишився десь там у вісімдесятих.

Зараз війна і біда і слова Шевченка звучали як ніколи раніше. Я сприймав їх зовсім по іншому ніж ще два роки тому коли тільки починався конфлікт на сході і коли я слухав ранішу версію цієї композиції. Тоді мені здавалося це все дуже похмурим тепер же я побачив у цьому багато оптимізму. Підбірка поезій не змінилась. Змінилось їхнє прочитання і змінилось моє сприйняття.

Коли зал спорожнів і розбирали декорації та складали обладнання я стояв на балконі і дивився як руйнуєтся матеріальний простір твору мистецтва який ще годину тому ми споглядали на сцені. Але я збережу його у моєму серці.

11/24/2015

Кувалда під ногами

Як ви опиняєтесь перед стіною непорозуміння у вас впринципі є лише дві опції щоб просуватись далі або пробивати її або спробувати обійти. Часто обираючи другий шлях ми блукаємо роками вздовж тих самих питань і проблем. З іншого боку дуже складно пробити стіну головою. Тому в таких випадках найкраще спокійно роздивитись довкола чи нема десь кувалди поблизу. І часто буває що кувалда лежить у нас під ногами.
  

11/18/2015

Словенія

Шістнадцять років тому у Львові як завжди лив дощ і з невеселим настроєм ми повертались до дому після перегляду матчу Україна Словенія. Маючи таку хорошу команду країна залишилась без чемпіонату. В цьому була досконала алегорія девяностих з їх гіперінфляцією соціальною кризою та нереалізованим потенціалом. В той день особливо відчувалося що нам нічого хорошого не світить.

Сьогодні Україна таки пройшла цю Словенію. І це теж добре свідчення що тепер це інша країна. Бо нарешті крім думання про свою кишеню зявляється розуміння що треба думати ще й про тих хто поруч із тобою. Зверніть увагу це вперше відповідальний матч грали у Львові де справді добра і особлива атмосфера на матчах збірної. І на полі в Маріборі кожен український гравець дуже добре розумів що за цю можливість заплачено високу ціну. Адже щодня так  багато інших людей ризикують своїм життя на передовій.

Отже, збірна їде до Франції, а що робите ви для того щоб у своїй професії пробитись на глобальний рівень. Після всьої тої біди ми просто не маємо права сидіти на сраці як колись. 

11/12/2015

Минуле це лише пролог




Це я сфотографував у Вашингтоні. Якщо минуле це пролог, то це значить що історія розпочинається тільки тепер. Це значить що у нас у всіх є шанс кожний новий день прожити так як треба. І що епілог ніколи не наступить. Бо жити можна лише в тепер.

11/02/2015

Чи люди, яких ви знали особлисто, загинули на війні?

Це дві великі різниці, коли гинуть люди, яких не знаєш, і люди, яких знаєш особисто.

Волидимир Труш пішов на фронт за повісткою. В нього був чин капітана і він не відкосив. Він був безвідмовний. Допомагав кожному, хто просив допомоги чи просто її потребував. Був спокійний, не войовничий, і навіть, коли агресію проявляли до нього, зберігав витримку.

Один час його  кафедра розташовувалась в унікальній для центрального корпусу кімнаті з балкон. Це був клас! Адже можна було курити не виходячи з університету. На цьому балконі чи не щодня між парами збирався цілий клуб його друзів і колег.

В Труша завжди було багато різної паперової роботи, яку бюрократія університету спускає на заступників декана, але він ніколи цього не брав близько до серця. Він наприклад міг сказати, що якщо завтра не подасть розклад в навчальну частиу буде повний завал, а сьогодні треба їхати у франківськ бо попросили когось там завести на раду по захистах. І що ти будеш робити? Не знаю - казав Труш і сміявся як дитина, без тіні страху чи розчарування.

Він не скаржився. І не відмазувався. Він дуже любив свою дружину, завжди про неї говорив, і показував фотки своїх синів.

Коли я вчора побачив повідомлення про його смерть, то спершу не зрозумів що це він. Я взагалі його не впізнав. На фронті він вистриг оселедець запустив вуса. Вигляд як у козаків на картинах Пимоненка. Тепер він курив люльку і мав бойове псевдо Артист. А потім я прочитав його дописи про війну. І зрозумів наскільки його життя тепер відрізнялося від того яким воно було тоді, і яким і далі є наше "мирне" життя.

В медіа, коли пишуть про нього всі згадують про Львівський університет, що він викладач. Так, він там працював, але це не визначає, ким він був. Загинув офіцер.

Ми всі, хто знав Володю Труша і хто не був знайомий із ним, втратили дуже світлу і відважну людину.

Вічна пам’ять.